— Ой, боюся!.. Ма-ам…

Ще не розуміючи, в чому справа, діти відскочили від чемодана так, ніби з нього несподівано виповзла отруйна змія.

— Що таке? — кинулися вони до хлоп'яти.

— Во-она… — ледве ворушачи зблідлими від жаху губенятами, хлопчик показав пальцем на Соколову.

Очі всіх звернулися туди, куди вказував пухкий, не дуже чисто вимитий палець, — до кабіни. Справді, там щось змінилося за той час, поки діти морочилися з чемоданом. Так само нерухомо, спершись грудьми на «бублик», сидів шофер, а от обличчя Віри Михайлівни Соколової тепер не було видно. Раніше голова її була відкинута на спинку сидіння, а тепер Віра Михайлівна, наче в знемозі, схилила обличчя до колін, ніби заплакала, низько опустивши голову.

— Вона жива! — вигукнув один з хлопчаків.

— Не може того бути! Вона мертва, — авторитетно заявив другий.

— Зараз дізнаємося, — вихопилася наперед трохи старшенька за них дівчинка. — Тільки дзеркальце треба знайти. Я читала…

— Де ж ти його знайдеш?

— А осьдечки, на машині…

Справді, невеличке кругле і, що найцікавіше, зовсім ціле люстерко видніло ліворуч застиглого шофера. Якийсь хлопчик швиденько відкрутив його, підбіг з, другого боку кабіни до Соколової і спинився. Дзеркало вже було непотрібне: тихий стогін вирвався з грудей тяжко пораненої жінки.

— Жива!..

Перелякані дітлахи кинулися врозтіч від машини, ніби накоїли хтозна-якого лиха. Вони бігли в село так, наче хтось міг за ними погнатись. І скоро на шляху знову запанували цілковите безлюддя і тиша.

Ваня Коваленко — не найстарший, але, мабуть, найсміливіший з гурту хлопчаків — разом з меншою сестричкою перший прибіг до своєї хати, що стояла край села. Вдома могла бути тільки мама. Батька від самісінького початку війни забрали до армії, а бабуся недавно пішла до родичів у сусіднє село.

— Мамо, — гукнув Ваня, тільки прочинивши двері, — там, на шляху, машина…

— А в ній жінка стогне, — дзвінким голосом збуджено додала восьмирічна Оленка.

Оксана Коваленко, ще молода жінка, глянула на дітей, нічого не розуміючи. Місяці війни вже поклали на її вродливе довгасте обличчя глибокі важкі сліди. Стільки горя й муки було в її ясно-сірих великих очах, що їх, мабуть, вистачило б на десятьох.

— Яка жінка? — здивовано запитала вона.

— В машині, на шляху, — хвилюючись пояснювала Оленка.

— А ви чого туди бігали? Казано ж вам: ні кроку з двору!