— Ми… — знітився Ваня.

— Там так цікаво, — не помічаючи небезпеки, торохтіла Оленка.

— От я вам зараз покажу, як з двору бігати, — вкрай розгнівалася, все зрозумівши, Оксана. — Запам'ятаєте до сьомих віників!

Сама знаючи, що даремно зганяє на дітях власну злість, та вже неспроможна стриматись, вона добре-таки відлупцювала і дочку, і сина. Діти плакали і просилися, обіцяли ніколи більше не ходити на шлях, і гнів Оксани помалу затихав, і вже ставало соромно за себе і до болю жаль малих.

Потім у хаті настала тиша, інколи порушувана тихим схлипуванням Оленки. Оксана нерухомо сиділа біля вікна й думала про свою нещасливу долю та про майбутнє своїх дітей. В село, мабуть, скоро прийдуть німім, цс вже ясно. А що їй треба тепер робити? Ніякої відповіді на це запитання не могла знайти звичайна колгоспниця Оксана Коваленко, і від страшної невідомості майбутнього сльози раз у раз застилали їй очі.

— Вона стогне, — несподівано сказав Ваня. — Вона жива…

— Хто стогне? Де? — знову не зрозуміла Оксана.

— В машині… жінка… Сидить, голова на колінах… Її, певно, тяжко поранено…

— А твоє яке діло? — грізно спитала мати.

— Вона стогне… — повторила й собі Оленка.

— Сидіть тут, щоб ні одне мені і з місця не зрушило! — сердито вигукнула Оксана, вийшла з хати і міцно причинила за собою важкі дубові двері.

Сонце вже заходило над степами, і верхів'я високих тополь край села палало ясним надвечірнім світлом. Мирна тиша стояла над селом, і війна здавалася такою безглуздою і неможливою, що аж хотілося кричати від болю та свідомості власного безсилля. Останній загін піших радянських танкістів давно вже пройшов вулицею, і тепер село лежало відкрите і беззахисне — бери, хто хоче.

Від розуміння цього, від почуття своєї беззахисності і самотності серце Оксани стиснула важка чорна туга. Вона трохи постояла біля своїх міцно причинених дверей, потім рішуче пішла до шляху.

Ще здаля побачила вона розбиту машину. Великий чемодан, роззявивши нікельовану пащу, лежав поруч неї. Оксана оглянулася навколо — нікого. Значить, їй тільки причулося, що хтось покликав її.

Тепер Віра Михайлівна вже не стогнала. Та, приклавши вухо до її грудей, можна було почути, як тихенько, ледь-ледь б'ється серце. Оксана вже пошкодувала, що не гукнула нікого собі на допомогу. Треба ж якось рятувати цю поранену жінку.

Вона оглянула машину, побачила в розбитому кузові великий шмат брезенту, поклала на нього і поранену, і розбитий чемодан, а тоді помалу, часто зупиняючись, поволокла цей незвичайний вантаж польовою стежкою в село. Коли вона дісталася до своєї хати, вже зовсім смеркло і ніхто з сусідів нічого не помітив.