По дорозі на аеродром Вайдеман і словом не обмовився про розмову з Коссовські. Але його виказали очі. Піхт здогадався й занепокоївся.
«Часу нема. Значить, треба сьогодні», — подумав Піхт.
Він подивився на Гехорсмана. Карл сидів, байдуже дивлячись на дорогу. В останню мить Пауль засумнівався в тому, що німець зможе підірвати «Штурмфогель», і вирішив це зробити сам, тільки-но трапиться нагода.
В їдальні за кавою ні Піхт, ні Вайдеман, ні Гехорсман не промовили жодного слова. Лише коли вони рушили до своїх стоянок, Вайдеман, ховаючи очі, кинув Піхту:
— Ти не підходь у повітрі близько. Можемо зіткнутися.
— Гаразд, — відповів Піхт.
Рівно о шостій Вайдеман запустив двигуни. Піхт зачинив ліхтар і теж увімкнув запалювання мотора.
— Прошу зліт, я «Сигнал», — передав він.
— Прогрійте мотор, дідько б вас побрав! — крикнув Зандлер.
Через хвилину Піхт був у повітрі. «Діяти, діяти! Не можна більше чекати ані хвилини. Але як? Мене ж есесівці не пустять на стоянку… А що як тоді, коли «Штурмфогель» стане на дозаправку?.. Тоді без допомоги Карла все одно не обійтись».
Про себе Піхт не турбувався. Він думав зараз про своє найближче завдання — підірвати «Штурмфогель».
Могутньо гув мотор. Гвинт золотили перші сонячні промені. Поголубіло небо, ховаючи зірки в наступаючому дні. В скронях боляче стукала кров. Піхт подивився на висотомір. Сім тисяч метрів показували його короткі білі стрілки. Піхт надів кисневу маску й крутнув краник. У носа вдарив холоднуватий струмінь. Він почув своє дихання — різкий вдих і видих. Праворуч задихав разом з ним індикатор подачі кисню. Два білі сегменти то збігалися, то розбігалися, відкриваючи й закриваючи клапан.
Піхт подивився вниз. «Штурмфогель» сидів на землі. Здивувавшись тиші в навушниках, він глянув на регулятор рації. «Коли ж я відімкнувся? Треба бути уважнішим!»
Він увімкнув рацію й відразу ж почув крик Зандлера:
— «Сигнал», «Сигнал»! Будь ти проклятий!
— Я «Сигнал». Прийом.
— Чому ви мовчали?
— Щось скоїлося з рацією.
— Негайно йдіть на посадку!
«Невже все пропало?» І — Що трапилось?