— Як ви сюди потрапили? Чого?

— Я і мої друзі — працівники Юргенса. У нас немає ніяких документів, — пояснив Микита Родіонович.

— Про це повинен був потурбуватися Юргенс, — відповів гестапівець, — і якщо не потурбувався, значить вважав зайвою або небажаною наявність у вас документів.

— Але Юргенса немає в живих, а часи змінилися, — намагався виправдати свою точку зору Ожогін.

— Що ви цим хочете сказати? — зі злістю спитав гестапівець.

— Без документів ми позбавлені можливості взагалі перебувати в місті, нас може кожної хвилини арештувати військова влада.

Гестапівець встав з крісла.

— Арештувати… — повторив він повільно, наче щось обмірковуючи. Потім знову сів і почав ритися в паперах.

Несподівано задзвонив телефон. Гестапівець зняв трубку і приклав її до вуха.

— Я… Так, закінчую… — Обличчя його зблідло. — Вже, зараз? — спитав він розгублено і, поклавши трубку, повільно підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і голосно гукнув у коридор: — Мейєр!

Не чекаючи, поки хто-небудь відгукнеться, гестапівець повернувся до стола і почав збирати папери. Робив він це невпевнено, наче не знав, куди що покласти.

Зайшов штурмшарфюрер, низенький на зріст, з круглим обличчям й високою талією, і, ставши струнко, доповів про себе.

— Машини готові? — спитав гестапівець.

— Так, готові!

— Якщо в першій є місце, посади оцього. — Він показав на Ожогіна. — По групі «Б». Зрозуміло?

Штурмшарфюрер ствердно кивнув головою і підійшов до Ожогіна. Не розуміючи, що відбувається, Микита Родіонович звернувся до гестапівця:

— Це непорозуміння. Я наполягаю, щоб мене вислухали….

— Веди! — коротко кинув гестапівець.

— Моє прохання в інтересах розвідки… — продовжував Микита Родіонович.

Штурмшарфюрер потягнув Ожогіна до дверей і безцеремонно виштовхнув у коридор, а звідти на подвір'я.