О другій годині ночі друзі розійшлися по своїх кімнатах. Треба було відпочити. Але відпочивати довелося недовго. Щойно Грязнов заснув, як його збудив Ризаматов.

— Андрійку, — тихо покликав він друга, послухай…

Андрій підняв голову. За вікном», десь далеко, — можливо, за містом, — народжувалися невиразні звуки, схожі на рух поїзда. Гул зростав, посилювався. Андрій схопився з ліжка і підійшов до вікна.

— Що там таке? — в свою чергу спитав він Аліма.

Той знизав плечима:

— Бій. Або, може, літаки.

Андрій швидко одягнувся і спустився на подвір'я. В нічній тиші виразно було чути рух танків. Десь ішло військо.

— Ідуть танки, — повідомив він Аліму, — але чиї і куди, невідомо.

Треба було чекати ранку.

Як тільки розвиднілося, Андрій, Алім і Гуго пішли на розвідку. Ледве вони дійшли до сусідньої вулиці, як дорогу їм перепинили грузовики з солдатами. Потік «студебеккерів» і «доджів» тягнувся вздовж вулиці і зникав за поворотом.

— Союзники! — вигукнув Алім.

— Так, американці, — підтвердив Андрій і пішов по тротуару, розглядаючи машини і людей на них.

Йому вперше доводилося бачити американців. Солдати жваво розмовляли, перегукувалися, жартували, безтурботно сміялися.

— Ходімо назад, — запропонував Андрій.

Друзі звернули в провулок і попрямували додому.

— Напевно, незабаром кінець війні, — висловив свою думку Алім. — От було б добре!

Андрій «нічого не відповів. Він швидко йшов, не озираючись. Вагнер зустрів їх біля хвіртки.

— Ну як? — стривожено запитав він.

— У місті американці, — відповів Грязнов.

— Прийшли все-таки, — похитавши головою, сказав старий і, зачинивши хвіртку, замкнув її.