— Можу не голосувати.

— Ха, дешево хочеш відбутися. Ти думаєш, ідеться про твій паршивий голос?

— Ти шантажуєш мене, щоб я шантажував інших. Думаєш, цим можна чогось досягти? Одне мене дивує. Я розумію, можу зрозуміти, що тобі не подобається народна республіка, що ви хочете іншого ладу, наприклад, щоб не забирали землі в поміщиків; я розумію, що в це можна вірити. Але як можна вірити в те, що ми, що ППР, — поправився він, — що комуністи віддадуть владу, що цю владу можна вибити з рук палицею, пострілом з-за рогу, як можна в це вірити?

— Ти мене не агітуй. І не читай моралі. Тут у тебе нема права голосу. І вибору теж.

— Гаразд. Приходь за тиждень.

— А чи не задовго?

— Гаразд. Приходь завтра.

Ото лихо, балакуча сусідка і її внук удома. Якби їх не було, Модест не вийшов би звідси. Нічого, що в кондукторській сумці нема пістолета. Зате є добрий ніж. Модест не буде задкувати, виходячи, повернеться спиною. Тоді можна вгородити йому ножа під лопатку, за всіма правилами, добре вишколений розвідник знає, як це робиться.

Треба тільки випровадити сусідку.

— Ви не могли б піти по горілку? В мене дорогий гість.

— Я вже йду, Бартеку, пробач, Болеку. Отже, до завтра.

Можна й інакше: рішити Модеста, потім стару й хлопчиська, потім… Що потім? Адже все одно треба ушиватись. Він раптом злякався, засоромився: «Бандитом я ніколи не стану». Щоб убити Модеста, не треба бути бандитом, але ці двоє — безневинні люди, вона застара, а заїка замалий, щоб умирати, як сказав би Матус.

І Модест пішов цілий і здоровий. Прийде завтра. Можна зробити засідку, бабу з малим випровадити, а Модеста просто в дверях рубонути сікачем. Але Модест не такий дурний. Він буде обережний, напевно, прийде не сам.

Лишається єдиний вихід.

Говірка бабуся здивована раптовим від’їздом пана Болеслава. Знайшовся хтось із рідні, це неабищо. Вернеться за тиждень, може, раніш, може, пізніш. Гість, що оце був, приніс добру звістку. Трохи речей у валізку, ту, меншу, щоб не бути схожим на мародера, власне, важко вирішити, що взяти, а що покинути. Досить і портфеля, сусідка охоче позичить старий, витертий портфель покійного чоловіка. А втім, можна не брати й портфеля, коли не знаєш, куди їдеш.

— До побачення, папі.

— Щасливої дороги.

— Не мели дурниць, стара, яка там «щаслива дорога».

— Що ви сказали?

— Бурмочу сам собі. Перед подорожжю я завжди бурмочу.