— Ні, не треба.

— Ага, ще забула тобі сказати: завтра приїздить Стеня.

— Так? — озвався він досить байдужно.

— Мені здавалося, ти їй досі симпатизуєш.

— Авжеж, — відповів він, і знов запала мовчанка.

Я пробую вгадати, про що він зараз думає. Все-таки між ним і Стенею щось було, хоч обоє це рішуче заперечували. Коли я спитала про це Стеню, вона, моя рідна сестра, зашарілася, — а втім, таке з нею трапляється часто, — і сердито сказала: «Нічого, нічогісінько, так і знай, так і знай, нічого не було!» Тоді вона мала сімнадцять років, була ще дитиною, а тепер їй двадцять, вона вчиться на другому курсі хімічного факультету, схотіла бути хіміком — як і він. Учора ввечері, повернувшись із лікарні, я подзвонила до мами в Олесьніцу, щоб сказати їй, що сталося. До телефону підійшла Стеня. Коли я розповіла їй все, у трубці стало тихо — ні слова, ні звука, глуха порожнеча, ніби хтось раптом перетяв дріт. «Алло, Стеню, ти мене чуєш?!» — крикнула я. «Чую, я приїду позавтра ранковим поїздом», — дуже виразно промовила Стеня.

Я дивлюсь на нього: погляд його зараз неприємний, свердлить мене, проймає наскрізь, так само він дивився, коли підозрював, що я його зраджую. По його обличчю, мов зловісна темна хмара, перебігає гримаса страждання, страху, а може, й гніву, але це триває лише мить, його обличчя розгладжується, знов стає спокійним.

— О котрій приїде Стеня?

— Не знаю, мабуть, тим поїздом, яким звичайно приїздить мама, о пів на одинадцяту.

— Де вона зупиниться?

— Як де? У нас.

Роман скривився, як завжди, коли йому щось не зовсім до вподоби. Погасив сигарету, поклав руку на ковдру й заплющив очі. Я беру її й кладу на свою, вона холодна, але не заклякла. На тильному боці видно дві паралельні подряпини, змащені чимось фіолетовим. Одна з них довша, тягнеться вище і зникає в рукаві піжами.

— Це болить?

— Ні.

— Анітрішки?

— Ні, в мене взагалі нічого не болить, — відповідає він, не розтуляючи очей. «Ох, — думаю я, — якби ж то були єдині рани на його тілі!» Його ліва рука, забинтована й обліплена гіпсом, лежить нерухомо, як колода. Зате друга, котру я тримаю, — ціла й здорова; я відчуваю, як у ній пульсує кров. Нахиляюсь, цілую її, потім гладжу. Мені було вісім років, коли вмирала моя бабуся, вона лежала з заплющеними очима, її обличчя я зараз не можу згадати, але бачу свою матір і батька, схилених над нею, мати стиха каже батькові: «Мама вже нічого не чує, поглянь на її нігті…»

Що сталося з її нігтями? Розглядаю його нігті: вони такі, як завжди, коротко обрізані, він запевняє, що довгі нігті заважають йому користуватись арифмометром і друкувати на машинці. Не знаю, чим це пояснити, але навіть коли він хворів чи йому загрожувала якась небезпека і я боялася за нього, мене не залишало внутрішнє переконання, що насправді він умерти не може, бо він істота безсмертна. Я тримаю його руку в своїй, це лише частинка його тіла, але я дуже щаслива і більш нічого не бажаю. Раптом з його вуст вихоплюється якийсь невиразний звук — чи то зітхання, чи то схлип. — Що з тобою, любий?