— Нічого, я задрімав, — відповідає він, на мить розплющивши очі, дивиться на мене, всміхається, потім знов стуляє повіки. Його рука, що тепер лежить на моїй, поворушилась, ніби вмощуючись зручніше, вклалася й завмерла. Я дивлюсь на годинник. Скоро шоста. Якщо йти сьогодні на роботу, я можу побути тут ще півтори години. Дивлюсь на нього: рот ледь розтулений, дихає рівно, втягуючи повітря так, ніби хоче зітхнути, але не зітхає й повільно випускає повітря з легень. Звичайно він не так дихає, і мене це непокоїть. Я довго сиджу нерухомо і вдивляюся в нього. «Адже ж сталася жахлива катастрофа, — думаю я, — він утратив стільки крові, потім операція, а я хочу, щоб після всього того він дихав нормально! Піду поговорю з сестрою Веронікою та черговим лікарем». Ще якийсь час сиджу непорушно, потім дуже, дуже повільно витягаю свою руку з-під його руки. Він не розплющує очей, не прокидається. Обережно, навшпиньках, виходжу. Зачиняючи за собою двері, ще раз поглядаю на нього: начебто спить спокійно.

Я йду довгим порожнім коридором, мимохідь зазираю в кабінет чергового лікаря. Двері відхилені. На вішалці висить пальто й капелюх, на письмовім столі стоїть телефон, поряд нього гучно цокає будильник, але в кабінеті нікого немає. Йду далі, зупиняюсь біля кімнати старшої сестри, стукаю, але ніхто не озивається. Відчиняю двері й заглядаю всередину — нікогісінько. На столі стоять порожні пляшки з-під крові, ліки, нікельований стерилізатор.

Пахне ефіром та валер’янкою. Зачиняю двері й дивлюся в глиб довгого коридора; підлога викладена в шашечку сіро-білими плитками, що далі, то плитки все менші й менші. Обабіч коридора — двері, які теж здаються чимдалі нижчими й вужчими; зараз усі вони зачинені. Поки я так стою й дивлюсь, одні двері розчиняються, і з них випливає сестра Вероніка. На ній білий халат і величезний крилатий чепець. Я пошепки кличу:

— Сестро Вероніко!

Сестра Вероніка всміхається і трохи підіймає обидві руки; в руках у неї коробочка з ампулами та шприц, повернутий догори голкою. Цим вона дає мені зрозуміти, що зараз дуже зайнята. Потім повертається на місці, неначе заводна фігурка, і відпливає по картатій підлозі, яка, здається, сама несе її, мов ескалатор. Сестра Вероніка в поясі тонка, мов оса, з-під розхилених ззаду пілок халата виглядає блакитна спідниця. Вона ліктем відчиняє двері на протилежнім боці коридора і зникає в них.

Я йду туди і стаю біля цих дверей. Жду довгенько, але сестра Вероніка не виходить. Повз мене проходить санітарка в сірому халаті, заляпаному кров’ю й засмальцьованому на великих розплилих грудях. Химерна думка навертається мені: мабуть, саме такі жінки десь по кутках задовольняють останні хтиві прагнення хворих, я від когось це чула. Вона йде перевальцем, незграбна, стегнаста, з грубими голими ногами. Ми з нею знайомі: вчора, коли Романа привезли сюди, я дала їй сто злотих, але зараз санітарка проходить повз мене насуплена, не озиваючись ані словом. Може, треба було дати їй двісті?