Неподалік від глибокого темного ставка, де вони так часто розважалися з Вербою, Барі також зупинився. Він чув, як дзюркотіла вода, і його очі зорили на всі боки зі сподіванням побачити Непісе. Саме там пес надіявся побачити, як мерехтить у темній воді під навислими гілками смерек її витончене біле тіло, або ось тут, на березі, оголену, всю залиту яскравим сонячним промінням. Його очі вишукували їхні старі сховки: великий розколотий камінь на протилежному боці, стрімкі береги, з яких вони пірнали у воду, немов видри, похилені до самої землі гілки смереки, де Верба полюбляла вдавати, що сховалася, допоки він її шукав круг озерця. Та зрештою Барі усвідомив, що її там не було і йому треба рухатись далі.

Він подався в сторону тіпі. Невеличкий луг, де колись вони ховалися, був залитий сонячним світлом, що пробивалося крізь дерева із західного боку. Вігвам був іще на місці. У ньому Барі не побачив особливих змін. Він звернув увагу на зовсім інше, те, що було перед вігвамом. А там, майже біля входу, горіло невеличке вогнище, звідки піднімався в повітря дим. Над цим багаттям стояла навзгинці людина, і для Барі була не дивниця, що вона мала дві великі блискучі коси, які спадали на її спині. Він заскавулів, і, почувши його, людина на хвильку завмерла, а тоді повільно обернулася.

Навіть тепер Барі й на мить не подумав, що це міг бути хтось інший, крім Непісе. Здавалося, він розлучився з нею тільки вчора, а вже сьогодні знову її знайшов. Й у відповідь на його скавчання почулося ридання, що йшло, певно, із самого серця Верби.

За декілька хвилин Карвел, котрий вийшов на край лугу, побачив собаку в обіймах якоїсь дівчини. Вона міцно притискала його до своїх грудей і лила дрібні сльози, немов маленька дитина. Її обличчя було сховане від нього за шиєю Барі. Чоловік не переривав їх, а став терпеливо чекати. І коли він так дожидав, то в цьому дівочому риданні й тиші лісу, здавалося, почув тиху історію про спалену хижку, дві могили і значення Поклику, що постійно манив Барі з півдня.

Роздiл 31

Роздiл 31

Того вечора на лугу розклали нове багаття. Воно було вже не маленьке, розпалене з остраху, що хтось його зможе побачити, а величезне, що надсилало свої полум’яні язики високо вгору. У сяянні вогню стояв Карвел. Як іншим стало багаття, перетворившись із маленького жеврійного вогню на велике полум’я, так само змінився й Карвел, офіційно мертвий злочинець. Він поголив бороду, скинув свого кожуха, засукав до ліктів рукави, а на його щоках спалахнули перші за п’ять років рум’янці, але не від вітру, сонця чи бурі. Очима він уп’явся в Непісе. Мабуть, ще ніколи в житті Джим так не дивився на жодну дівчину.