Пес обережно напився. Вода виявилася холодною, ба навіть крижаною. Мікі поволі усвідомлював, що в прекрасному новому світі бракує тепла і відсутній пульс життя. Він був сам-один. ОДИН-ОДНІСІНЬКИЙ! Все інше життя накрило снігом — здавалося, усе померло.

Мікі повернувся до Ніїви й пролежав біля нього весь день. Уночі він теж не висовував носа з печери. Лише підійшов до отвору помилуватися небесним склепінням, де сяяли зорі та, немов біле нічне сонце, плив місяць. Небесні світила й ті змінилися до невпізнаваності — стали безмірно сумирними й холодними. Сяйво заливало тепер нову землю — нестерпно білу й мовчазну.

На світанку Мікі знову спробував розбудити Ніїву, щоправда, цього разу не так наполегливо. Кусати приятеля за вухо вже не хотілося. Щось трапилося, та наразі Мікі не міг у цьому розібратися. Відчував переміну, але не міг її осягнути. Його охопив дивний страх і погане передчуття.

Мікі знову спустився в долину полювати. Цієї місячної ночі кролики, вочевидь, бешкетували, тому на узліссі Мікі натрапив на безліч слідів — підказок про нічні маршрути. Врешті-решт песикові пощастило: цього ранку вполювати сніданок було зовсім не складно. Він схопив здобич і поласував, тоді вполював ще одну, і ще одну. Мікі міг би продовжити, бо сніг підступно зраджував кроликів, й укриття обернулися на пастки. Мікі знову радів життю і почувався впевнено й бадьоро. Полювання ще ніколи не було таким успішним. Ніколи не траплялася йому така безцінна годівниця — навіть рівчак зі смородиною не порівняти з цією розкішшю. Пес набив шлунок донесхочу і повернувся до Ніїви, прихопивши одного з убитих кроликів. Мікі поклав здобич перед носом приятеля і дзявкнув. Та от дивина — Ніїва не зреагував, а тільки засопів і перевернувся.

Ближче до обіду Ніїва вперше звівся на лапи, потягнувся і понюхав мертвого кролика. Однак їсти не став. Ошелешений Мікі спостерігав, як ведмедик покрутився у гніздечку й заснув.

Наступного дня Ніїва знову підвівся десь у той самий час. Цього разу пройшовся аж до виходу з печери й набив рот снігом, проте кролика не торкнувся. Природа підказувала, що не слід нічого змішувати з сосновими гілками та корою, якими він набив шлунок перед сплячкою. Потім ведмедик знову заснув — і цього разу надовго.

День за днем Мікі почувався дедалі самотнішим, а зима ставала чимраз суворішою. Песик полював на самоті. До кінця листопада він щоночі повертався в печеру і спав поруч із Ніївою. Здавалося, ведмідь помер, от тільки тіло лишалося теплим, дихання рівним, і час від часу він зітхав або буркав. Для Мікі, якого охопила непереборна туга, цього було замало. Йому нестерпно кортіло мати товариство, приятеля в мандрах. Він любив Ніїву, і в перші тижні довгої зими віддано повертався до приятеля й приносив м’ясо. Песик невимовно страждав — це було гірше за смерть Ніїви. Адже пес розумів, що ведмедик живий, і не міг збагнути, що відбувається. Смерть він би зрозумів і пішов би геть від НЕЇ назавжди.