На третій день заметілі в долині між річкою Шаматава і коліном річки Джексон температура повітря впала до 60-ти градусів нижче нуля. Лише четвертого дня мешканці лісу почали рухатися. Лосі й карібу вилізли з-під товстого снігового покривала, що захистив їх від негоди; менші тваринки видряпувалися з-під глибоких кучугур і насипів; половина кроликів і птахів загинула. Та найбільших втрат буря завдала людям. Багатьом мисливцям, яких буревій заскочив зненацька, вдалося вижити, бо вони вчасно дісталися до тіпі й халуп. Однак чимало з них не повернулися додому — за моторошні три дні КУСКЕТА ПІПУН буря забрала життя п’яти сотень осіб, що мешкали між Гудзоновою затокою й Атабаскою.

Велика Буря заскочила Мікі на пустирищі біля коліна річки Джексон, і він інстинктивно поквапився вглиб лісу. Песик сховався під вітроломом із повалених стовбурів та іншого ломаччя і протягом трьох днів не ворушився. Потрапивши в епіцентр бурі, Мікі відчув непереборне бажання повернутися в Ніївину печеру й скрутитися калачиком біля приятеля, хоч той і лежить, як мертвий. У голові пса пропливали яскраві картинки дивної ведмежо-собачої дружби, спільні літні мандрівки, радості й випробування днів і місяців, протягом яких вони разом, як брати, долали перешкоди й набивали шлунки ласощами. Спогади були такими яскравими, немов усе сталося вчора. Зіщулившись у темному сховку під вітроломом, укритим товстим шаром снігу, Мікі бачив солодкі сни.

Песик бачив Челонера — свого господаря тих безтурботних днів, коли Мікі був щасливим цуценям; бачив, як господар приніс осиротілого Ніїву; бачив пригоди, які потім трапилися з ведмедиком і песиком; бачив, як утратив господаря; бачив дивовижні й захопливі мандри їхньої з Ніївою парочки, яка опинилася сам-на-сам з дикою природою. Наснилася Мікі й незбагненна печерна зупинка Ніїви. Вчинок друга ніяк не вкладався в голові. Пес не міг заснути і, прислухаючись до стогонів буревію, обмірковував, чому ж Ніїва більше не полює разом із ним, а, згорнувшись клубочком, спить у печері непробудним сном. Протягом нестерпно довгих трьох днів і ночей негоди самотність мучила Мікі набагато більше, ніж голод. Вилізши з-під укриття на ранок четвертого дня, він виглядав жахливо: ребра просвічували крізь шкуру, а очі розчервонілися. Перший погляд песик спрямував на південний схід і заскавучав.

Того дня він подолав 20 миль, чалапаючи снігом назад до кряжа, де лишився Ніїва. Після бурі сонце в небі скидалося на вогнище. Осяяна променями лісова білизна засліплювала Мікі, і його очі почервоніли ще більше. Одначе наприкінці шляху холодне сяйво палахкотіло вже тільки на заході, і коли Мікі дійшов до кряжа, у глибині якого Ніїва знайшов печеру, на лісове верховіття спускалися сутінки. Кряжем це місце тепер складно було назвати. Вітер наніс снігу, утворивши химерні моторошні громаддя. Скелі, пагорби й чагарники не розпізнавалися. На місці входу в печеру височіла кучугура заввишки десять футів. Безжальні снігові замети позбавили змерзлого, голодного і страшенно худого Мікі, який кілька днів голодував, останньої надії — надії на дружнє тепло. Змучений песик розвернувся й почимчикував власними слідами назад. У нього не лишилося нічого, крім уже обжитого вітролому. Пес якось змінився — він уже не був веселим другом і братом ведмедя Ніїви. Лапи боліли й кровили від подряпин, але він не спинявся. На небі з’явилися зорі, і примарну білу ніч освітило бліде сяйво. Мікі було зимно — нестерпно зимно. Дерева потріскували: навкруги повсякчас лунали подібні до пострілів звуки — стовбури стріляли від морозу. Температура повітря сягала 30-ти градусів нижче нуля, і ставало дедалі холодніше. Мікі стійко прямував уперед, думаючи лише про рятівний вітролом. Ще ніколи не доводилося йому так тяжко випробовувати власну силу й витривалість. Навіть старші за нього пси знесилено впали б посеред дороги, знайшли б укриття поближче або принаймні перепочили б. Одначе Мікі був істинним сином Гели — велетенського гончака з гір Маккензі, тому мусив дійти або вмерти.