На це не дуже звертали увагу. Генго й справді не думав тікати, навпаки, терся там, де було найбільш людно, готовий до всіляких послуг, і все хвалився, що в нього жінка по крові й мові — тутешня і він має від неї сина. Себе називав другом полян, а поморців і кашубів страшенно гудив, називаючи їх дикунами й грабіжниками. Став він у пригоді, бо краще від інших мечі й ножі умів гострити, направляти та тримати їх у чистоті. До нього звертались різні люди, і він кожному охоче прислужувався, а брав, що давали, навіть і мало на що придатні шкурки з ягнят.

Якось, коли Генго займався під навісом ремеством, підійшов до нього Добек, який саме прибув за розпорядженням князя; він упізнав Генга і, побачивши, як той майструє, дуже пошкодував, що не має під рукою в себе такого слуги, бо вдома в нього валялось багато різного залізяччя, з яким його люди не знали, що робити.

— А чого ж ви, взявши мене в полон, не залишили в себе? — спитав німець. — Хіба милостивого князя попросите, щоб відпустив мене до вас на кілька днів під присягою, я поробив би вам усе, що треба.

Так і сталося: після того, як Добек пообіцяв, що сам буде пильнувати за німцем, а Генго вдруге заприсягся, що не втече, йому було дозволено їхати з ним. Один із челядників наказав йому сісти на коня позаду себе, і так німець дістався на нове обійстя. Тут Генго побачив зовсім інше життя, не таке, як у посполитих кметів. Добек з дитинства вподобав фах вояка; у нього було дуже багато землі, але сам він не займався ні хліборобством, ні скотарством, ні бортництвом. Це доручив управителям, бортникам, стадникам та іншим слугам, а сам насолоджувався життям. Не був він і жонатим, хоча в домі у нього повно було жінок, готових співати й танцювати на перший-ліпший поклик. На ловах — у полі і в лісі — Добек був запальний і невтомний, а, повернувшись додому, мав звичку вилежуватись біля вогню або під деревом на травичці. Перед ним завжди стояв наповнений медом кубок, і або блазні розказували йому казки, або жінки розважали його теревенями й співом. Цілими годинами й днями він тільки те й робив, що вилежувався та сміявся, а часом сідав на коня й разом з челядниками своїми їхав у ліс і по кілька днів у голоді й холоді полював, не заглядаючи до двору. З калюжі ладен був напитися і їсти будь-яку їжу. Коли ж доводилося вирушати в похід, він найкраще проявляв себе в навальному наступі, проте витримкою не відзначався. За друга міг віддати життя, та тільки-но починалась найменша звада, — готовий був брата убити… хоч потім і шкодував. Запальний і дикуватий Добек вдався й навдивовижу хитрющим: умів до якогось часу затаїтись і все, що потрібно, випитати в людини. Цю рису його характеру, окрім челяді, мало хто знав.