Генго, познайомившись з Добком, почав уважно придивлятися до свого господаря, по дорозі не зводив з нього очей, прислухався до кожного його слова, і вже коли вони прибули на місце, німцеві здалося, що він бачить його наскрізь. З великим запалом Генго заходився чистити, направляти й гострити зброю. І незабаром всьому брухту, що лежав у коморі, дав лад. За кілька днів, незважаючи на те, що розмовляв каліченою мовою, він уже вмів так забавити Добка, що той із кутка перевів його до себе в дім.

Німець розповідав, як жили люди на світі, — зовсім по-іншому, ніж поляни; як одягались жінки, яку зброю носили воїни, як розкішно жилося панам. Він умів усе це подати в такому світлі, аж Добкові самому захотілося доконче побачити те, про що розказував Генго.

Ось так поволі, заходячи з різних боків, німець обробляв Добка, особливо коли не було ні жінок, ні челядників, котрі могли б підслухати розмову. Добку розстеляли під липами шкури, він простягався на них і, отак, лежачи на животі й попиваючи мед, слухав розповіді й пісні. Коли інші, розважаючи свого господаря, втомлювались, немов із-під землі виростав німець. Спочатку Генго несміло прохопився про свій край та його звичаї, а Добек, зацікавившись, куди той поверне, підохочував його запитаннями. Відчував, що німець недаремно починає таку розмову. А Генгові здавалося, що він натрапив на простачка.

— У нас зовсім не так, як у вас, — запобігливо говорив Генго. — Такому чоловікові, як ваша милість, жити б у нашому краї, бо тут дуже тяжке життя, нерідко доводиться жителям вашим терпіти голод, відбивати наїзди, вести війну; люди по лісах розбігаються, нічого не дістанеш, куди не глянь — земля, вода й хащі. Тут усі ніби й рівні між собою — нема панів, невольників мало. Навіть князям народ не дає великої волі, а в нас воїн — сам собі пан. Королівські й князівські палаци сяють золотом, сріблом і коштовностями. Всі будинки муровані, з тесаного каменю… чудові й розкішні.

Добек не перебивав його, ще й підохочував:

— Розповідай, розповідай, мені цікаво послухати.

— У нас люди не живуть по лісах, мов ті звірі, розпорошено, а збираються докупи по містах… Будинки зводять великі, світлі… Храми божі — високі, позолочені. Та й п'ють і їдять по-іншому. А жінка, як причепуриться, здається в десять разів кращою. Коли б побачили наші міста, ви б ахнули від подиву. А ремісники усе, що тільки захочуть, можуть зробити з металу.

Генго так вихваляв свій край, аж Добек з землі підвівся; очі в нього палали, особливо, коли той почав змальовувати, в яких кольчугах-сорочках із залізної луски та в латах ходять там лицарі, яка в них зброя, які шоломи й розмальовані щити. Розповідав також різні дива про білих, як сніг, жінок з чорними, як вугіль, очима, — про красунь, що чудово співали і грали на арфах.