Уже вечоріло, і Доман попрямував до храму, де сподівався знайти Дзіву, бо вона найчастіше біля вогню сиділа. Та її тут не було.

Він вискочив з храму, подивився в садок, оббіг майже весь острів, однак ні в кого не смів запитати про неї. Вже почало смеркати, як нарешті Доман здаля помітив її; вона йшла берегом, і він поспішив до неї. Впізнавши Домана, Дзіва спершу хотіла було прискорити ходу, щоб не стрітися з ним віч-на-віч. Але хлопець так спритно перегородив їй дорогу, що красуня не змогла від нього втекти. Тоді вона зупинилася, щоб не виказати, що боїться його. Доман підійшов до неї і навіть не привітався, ніби вчора бачив її.

На щастя, недалечко від цього місця були сховані човни; отож, підійшовши мовчки до дівчини, Доман тільки про те й думав, як би її направити в той бік, щоб, не боячись погоні, схопити й посадити в човен раніш, ніж встигнуть збігтися люди.

— Я приїхав сюди по Добка, — весело заговорив Доман. — Але він, неборака, ще не загоїв рани. Погано ви його тут доглядали.

— Доглядали його старий Візун, Наня і я, — тихо відповіла Дзіва. — Страшна в нього рана, мабуть, від отруєного списа, через те так довго й не гоїться.

— А моя, хоч і на грудях, затягнулася швидко, — мовив Доман.

Дзіва опустила очі й замовкла. Він наблизився — дівчина повернула на край берега; так пройшли вони кілька кроків. Видно, її охоплював страх: вона почала озиратися, чи не йде хто, і роздумувати, як би втекти від Домана. Тим часом простувала уздовж берега, а він підступав до неї все ближче й ближче.

Та ось Доман угледів одного зі своїх челядників, що саме визирнув з очерету.

Довкола не було живої душі; і в ту мить, коли Дзіва, піднявши краєчок фартушка, кинулась тікати, Доман підскочив, вхопив її за стан, підняв угору, і хоч вона й крикнула: «Рятуйте!», побіг з нею прямо до свого човна. Його люди вже були напоготові й чекали. Він кинувся убрід до них, несучи поперед себе дівчину, що заламувала руки; скочив у човен, прив'язаний до двох інших, які мали тягти його за собою, і наказав відчалювати від берега. Дзіва плакала, затуливши очі руками, але не виривалася від Домана; впавши на дно човна, сховала від сорому обличчя.

Видно, Наня почула її крик, бо відразу ж з'явилась на березі; тим часом човни вже випливли з комишевих заростей на чисту воду. І вона нічого не могла побачити, окрім човнів, що швидко віддалялись. Наня стояла, марно вдивляючись і прислухаючись; наспів і старий Візун, — мабуть, здогадався, що тут щось негаразд. Глянувши на озеро, він одразу збагнув, що трапилось, і погрозливо підняв угору костур. Але веслярі гребли щосили, човни швидко пливли і незабаром зникли у вечірньому мороці.