Історія слов'ян взагалі довгий час була оповита майже непроглядною млою: ніхто не знає їх, ніхто про них не згадує. В цьому мовчанні, коли тільки деякі докази, деякі характерні риси переконливо вказують на можливість існування їх на тих самих землях, на яких вони виступлять пізніше, розростаються незліченні племена одної крові і спільної мови; то невідомі й приховані від усіх, то помилково зачислювані до інших племен. В Геродотовій «Скіфії» знаходимо слов'янство ще в сповитку; таким же бачимо його значно пізніше, в «Германії» Таціта. Це має свій смисл. У той час, як інші племена та народи домагаються слави й широкого розголосу, слов'яни жадають спокою і переховуються у глушині, знаходячи біля домашнього вогнища все, що було необхідне для життя. І тому їх перша поява в історії цілком відповідає їхньому характеру в минулому.

Послухаймо того свідоцтва про них, котре має в собі щось містично хвилююче, коли зважити, що в ньому слов'яни уперше представлені світові. Близько 629 року Феофілакт Сімокатта пише:

«Наступного дня королівська сторожа схопила трьох мужів, родом із слов'ян (sklabenoi). Не було при них залізної, ні іншої зброї; зрештою, нічого при собі не мали, окрім гуслів. І король (грецький імператор Маврикій) розпитував про народ їхній, де він розселився і чому вони блукають біля римських границь. Ті відповіли, що родом вони слов'яни й живуть на узбережжі Західного океану і що Хакан, хан аварів, вирядив послів у їхні краї з численними дарами для володарів народу, щоб заручитися військовою підтримкою. Володарі дари прийняли, але укласти союзу не захотіли, твердячи, що для них надто обтяжливий далекий похід; для свого виправдання послали до Хакана цих ось — нині впійманих — людей. І вони здійснили цю подорож за п'ятнадцять місяців. Але Хакан, зневаживши право послів, вирішив перешкодити їхньому поверненню на батьківщину. Вони ж, наслухавшись про римський народ, що прославився багатством і людяністю (як можна сміло твердити), скористалися з першої ж нагоди і втекли у Фракію. Далі говорили, що ходять з гуслями, бо не звикли носити при боці мечів, оскільки їхній край не знає заліза, і це дозволяє їм жити у мирі та згоді; тому й грають на гуслях і не вміють сурмити у сурми. «Кому чужа війна, той повинен, — говорили вони, — віддаватися музичним вправам». Почувши це, самодержець полюбив народ, до якого вони належали, і гостинно прийняв їх, єдиних серед усіх варварів, яким доводилося зіткнутися з ним, і, дивуючись їх зросту і вродливості, відіслав у Гераклею».

В такому ідеальному світлі вперше постає перед нами плем'я слов'ян, яке не знало мечів, яке з піснею і гуслями ішло по світу, вирушивши до хана аварів, до двору імператора Маврикія. Такий самий характер колишнього слов'янського суспільства, миролюбного й недосвідченого у війні, підтверджує Йорнандес, коли пише про них «armis disperiti»[1].