З прикрістю я мусив зауважити, що велика частина фінляндського народу не зрозуміла глибинної мети визвольних змагань і значення досягнутих цілей. Моє ставлення до юридичного врегулювання наслідків заколоту й моя особиста роль у розв’язанні цього питання, як я помітив, теж були невідомі широкому загалу. Гуманної політики, яку я провадив на посту головнокомандувача навесні 1918 року, коли виступав проти ув’язнення в таборах геть усіх заколотників, я вирішив дотримуватися і будучи регентом. 1 квітня 1919 року вийшов указ про закінчення діяльності суду з державних злочинів, а в червні — ще один, який стосувався амністії. Таким чином було випущено на волю всіх учасників заколоту, крім тих, що скоїли вбивство, підпал чи інші порівнянні тяжкі злочини. Свою зацікавленість долею політв’язнів я продемонстрував, крім того, перевіркою наприкінці березня в’язниці в місті Таммісаарі й ужитими заходами для усунення тамтешніх хиб.

Кабінет Кастрена, буржуазний коаліційний уряд, було призначено 17 квітня. Пост міністра закордонних справ обійняв д-р Рудольф Голсті, міністром оборони залишився генерал-майор Вальден, а важке завдання поставити на ноги фінанси держави було покладено на дійсного статського радника Ауґуста Рамсая. Аграрну спілку репрезентував темпераментний письменник Сантері Алкіо. Новий уряд мав підтримку 60 % парламенту після того, як соціал-демократи перейшли в опозицію. Дехто серед них зайшов так далеко, що почав вимагати відставки регента, який не подбав про представництво партії в уряді.

Новими парламентськими виборами Фінляндія виконала останню з умов, поставлених Парижем і Лондоном для початку нормалізації відносин, і все свідчило про те, що наші зусилля не минули даремно. 8 березня французький уряд повідомив про свій намір прислати до нашої країни дипломатичного представника і про те, що відповідну ухвалу було зроблено ще до того, як стали відомими підсумки парламентських виборів. Цей захід пояснили задоволенням французького уряду після звернення регента до народу Фінляндії та його політикою. 22 березня з Форин-офісу повідомили міністрові закордонних справ Енкелю, який транзитом через Лондон прямував до Парижа, що вже існує принципова ухвала про визнання фінляндської незалежності. Це запевнення кілька днів по тому повторив заступник міністра закордонних справ лорд Керзон, який тоді твердо наголосив, що Англія, довівши до відома свою позицію, хоче зміцнити становище регента напередодні сесії парламенту і що в Англії його вважають єдиним, хто з належним авторитетом може керувати державою. Під час свого відвідання Орсе міністр Енкель дізнався, що пропозиція про неучасть Фінляндії та Польщі в мирній конференції на Принцових островах виходила від президента США. Отже, ініціювавши таку пропозицію, президент Вілсон теж опосередковано визнав незалежність Фінляндії.