Представник Японії, барон Макіно, який не мав повноважень свого уряду щодо цього питання, сказав, що особисто схвалює пропозицію. Утім, на додаток він висловив сподівання, що фінляндському урядові повідомлять, що керівник білих росіян Юденич має отримати карт-бланш на наступ на Петербург територією Фінляндії, що набагато полегшить йому операцію.

Коли французький делегат висловився щодо беззастережного визнання Франції, американець м-р Лансінґ теж виступив проти того, щоб ставити умови, й дискусія завершилася рекомендацією на адресу Англії та США невідкладно поставити крапку в цій справі. Англія визнала незалежність Фінляндії 6 травня 1919 року, США — наступного дня. 23 і 27 червня за їх прикладом те саме зробили Італія та Японія.

Обмін нотами між британським та американським урядами засвідчив, що визнання цих держав не обтяжене жодними умовами й застереженнями. Невдовзі ми радо прийняли в Гельсінкі британський флот, візит якого свідчив про зростання зацікавлення балтійським регіоном і російською проблемою.

Тепер наші міжнародні відносини мали тривку основу. Внутрішня ситуація теж стабілізувалася. Річницю маршу визвольної армії до столиці ми справляли зі свідомістю того, що праця, для якої заклала підвалини перемога нашої зброї, впродовж року дала результати.

Одним із проявів радості з нагоди нещодавно здобутої свободи став великий академічний урочистий захід, традиційна промоція магістрів і докторів, організована в останній день травня 1919 року. Тоді мені як мандрівнику-досліднику було надано звання почесного доктора філософії в Гельсінському університеті. Крім того, мою доньку Софі вибрали головною плетільницею вінків, і це дало мені приємну нагоду побачити промотованих у себе в гостях. Ця перша промоція в незалежній Фінляндії була поважним і ефектним святом, на якому панувала велична патріотична атмосфера.

Як зазначено вище, керівництво білих росіян, насамперед колишній міністр закордонних справ Росії Сазонов, робило все можливе для відстрочування визнання фінляндської незалежності, доки Установчі збори Росії матимуть нагоду затвердити державно-правові стосунки між нашою країною та новоутвореною російською державою. Це було непослідовно, адже за визнанням ішло ще й намагання спонукати Фінляндію взяти участь у військовій кампанії проти Петербурга. Це питання знову набуло актуальності навесні і влітку 1919 року.

Сили білих росіян від кінця 1918-го були поділені на три головні групи. Першою з них командував адмірал Колчак, якого росіяни в листопаді, а згодом і держави Антанти визнали очільником держави. Ця зібрана в Сибіру армія в березні 1919 року перебралася через Урал і дійшла до Пермі й Уфи. Друга група під командуванням генерала Денікіна, яка оперувала на півдні Росії, в травні 1918 року пішла маршем на північ і 13 жовтня прибула до Орла. Третя і найменша група, так званий Північний корпус, була дислокована в Естонії, і командував нею генерал Родзянко, мій колишній молодший однополчанин-кавалергард. Верховне командування Північного корпусу перебувало в руках генерала Юденича, і його підтримував «Уряд Російської Північно-Західної області», який виник під британським патронатом. Матеріальну допомогу Юденичу теж надавала Англія, представником якої при ньому був генерал сер Г’юберт Ґоф, командувач 5-ї британської армії, яка воювала під час Першої світової війни на Західному фронті.