Я мав намір повернутися до Європи кораблем, але виявилося, що роздобути каюту неможливо: всі, хто лиш міг, і британці, й інші іноземці, виїжджали з Індії на час сезону дощів, який саме починався. Я не міг зробити нічого іншого, ніж іще раз перетнути весь Індостан потягом і сісти в Карачі на маленький каботажник, який довіз мене до Басри, розташованої у глибині Перської затоки. Звідти я поїхав потягом до Багдада. Провівши там два дні в гостях у маршала авіації Елінґтона, я сів у літак і залишив це казкове місто з мечетями, палацами й славетними базарами. По дорозі трапилися повітряні ями, і всі три пасажири зраділи, коли 10–12-годинний переліт закінчився посадкою літака в Каїрі. З Александрії я приїхав до Венеції комфортабельним пасажирським пароплавом, який раніше належав Австрії.

Від цієї подорожі в мене лишилися якнайприємніші спогади. Вона була з усіх поглядів плідною завдяки дуже захопливим, екзотичним мисливським переживанням і цікавим новим знайомствам, а також лишила чимало привабливих вражень про новий і невідомий куточок світу.

Другу свою поїздку до Індії я здійснив через дев’ять років на запрошення друга, полковника Бейлі, який тоді працював у Непальському королівстві британським представником. Було заплановано, що я приїду до нього в гості до столиці Непалу Катманду. Крім того, він зголосився організувати полювання на тигрів у вже знайомому мені Тераї, куди мав приїхати зі своїми супровідниками на Новий 1937 рік. Щоправда, друзі застерігали мене від тягот мисливського походу в незнайомому кліматі, яких доведеться зазнати майже в сімдесятирічному віці, але приємні спогади про попередній візит спонукали не роздумуючи прийняти запрошення. На моє рішення вплинуло й те, що каденція президента Свінгувуда, під час якої я зобов’язався виконувати функції голови Ради оборони, незабаром закінчувалася, і я постановив полишити невдячні, щоб не сказати безнадійні, спроби вдосконалити наші збройні сили.

Тому я з легкою душею спостерігав у листопаді 1937-го, як зникає в осінньому тумані фінляндське узбережжя. Найближчим пунктом призначення був Лондон, де я поповнив озброєння, до якого мали додатися три рушниці: дубельтівка Purdey (завдяки великому калібру (9,8) і високій пробивній здатності вона особливо добре пасувала до полювання на велику дичину), нарізна мисливська рушниця Rigby (калібр 8,2), яка чудово пасувала до полювання на тигрів, а також малокаліберна, легка і приємна рушниця Peterlongo, яку я давно й добре знав і з якої вполював більшість своїх козиць.

Я прибув до Лондона, коли країна перебувала в стані збурення, бо король Едвард намірявся взяти морганатичний шлюб. Незважаючи на велику знервованість, яка, здавалося, зростала з кожним днем, мені говорили про це, демонструючи сувору стриманість. Я не міг не захоплюватися самодисципліні англійців. Утім, після зречення корони тиск спав і ніщо вже не заважало відверто розмовляти на цю тему. Найстриманіші — й ті не криючись висловлювали схвалення чи осуд.