У середині грудня я сів у Тілбурі на пароплав Mooltan, величезне судно тонажністю 20 000 тонн, який і сам, здавалося, радий був залишити тумани й дощі англійської зими. Життя на кораблі стало приємним відпочинком після клопотів попередніх тижнів. Біскайську затоку ми проминули за гарної погоди. Невдовзі ми прибули до Марселя, звідки я зробив екскурсію до Авіньйона, папського міста, багатого на історичні пам’ятки.

Далі я вирушив до Александрії, після чого проїхав Суецьким каналом до Червоного моря. Бідний на події одноманітний шлях, здавалося, діяв на нерви пасажирам, і коли стало відомо, що з зустрічного вантажного пароплава попросили надати медичну допомогу, більшість наготувалися чекати на збадьорливу сенсацію. Машини зупинилися, і судновий лікар з інструментами й пляшечками підготувався до спуску на шлюпку, яка пливла до нашого корабля. Утім, одразу з’ясувалося, що попрохана медична допомога — це пляшка рицинової олії! Легко можна собі уявити, які почуття породила в командному складі корабля ця операція надання допомоги, яка затримала нас не на одну милю.

За кілька днів до прибуття в Бомбей я отримав телеграму від генерал-губернатора, вельмишановного барона Брабурна. Той ґречно запросив мене погостювати й побувати на параді, який мав відбутися того самого дня, коли чекали прибуття корабля «Мултен».

Генерал-губернатор і леді Брабурн привітали мене в заміській резиденції. Довкола будівлі росло повно квітів і буйної зелені, і з тераси відкривався чудовий краєвид на величезний портовий район і чисте море. Мальовничості додавав почесний вартовий, улан-бенгалець із прикрашеним прапорцями списом, одягнутий у червоний мундир, білі лосини і високі чоботи з пряжкою.

Дружині генерал-губернатора і гостям, запрошеним на парад, було надано сидячі місця в затінку наметової тканини. Генерал-губернатор у сірому сурдуті виїхав на коні в супроводі пишної лейб-гвардії, ескадрону на гнідих австралійських конях. Усі чоловіки були вбрані в червоні каптани і білі лосини й мали чорну розчесану навпіл бороду — якщо вона була рідкою, її поліпшували кінським волосом! Мені, старому кіннотнику, було приємно зауважити взірцевий стан коней і амуніції. Після того як генерал-губернатор привітав батальйон, який пройшов повз нього маршем, той почав спільну стрільбу без команди. Кожен бахкав досхочу, аж поки не було подано сигнал завершувати й парад закінчився.

У маленькому дворі генерал-губернатора було чітко регламентоване життя, і ад’ютантам доводилося чимало трудитися, щоб забезпечити всі його деталі. Щоранку кожному вручали програму зі списком осіб, яких буде прийнято за день, і переліком церемоній. Генерал-губернатор із помічниками представляв авторитет Англії дуже майстерно, однак у мене склалося враження, що таке життя, напевно, з часом стає вельми одноманітним.