Коли зважити на те, що 20-та гірська армія складалася не менш як з дев’яти дивізій, спеціальних підрозділів (загалом десь із 200 000 вояків), а також мала гігантські запаси техніки, можна зрозуміти, що вже з технічних причин було неможливо вивести її менш як за два тижні. Дислокована найдалі на півдні група, яка мала три дивізії на ділянці Ухта–Кестеньга, стояла за 200 кілометрів від найближчої залізниці, а нею ще стільки само треба було їхати до портів Ботнічної затоки. Існувало непогане шосейне сполучення з Норвегією, але від Рованіемі через Івало і від Торніо через Муоніо відстань до норвезького кордону становила близько 400 кілометрів, а незабаром осінні дощі розбагнили б дороги. А ще я не був певен, чи хоче генерал-полковник Рендуліч і його начальники полегшити наше становище вчасним виведенням свого війська.

Ще 3 вересня я наказав перекинути 6-ту дивізію з Карельського перешийка до Каяані, а 15-ту бригаду розташувати на півдні від Оулу. Ситуація була сумбурною і вельми складною. Ще до укладання перемир’я чи миру нам доводилося послаблювати наше угруповання, яке оборонялося від росіян, і посилати частини на північ.

Допоки наші контакти з німцями цілковито не урвалися, я хотів спробувати пришвидшити відведення німецьких частин, щоб по змозі запобігти воєнним ускладненням. Тому я вранці 5 вересня викликав до себе генерала Ерфурта, на розсудливість якого навчився покладатися, і попросив його спонукати генерал-полковника Рендуліча виводити військо в хутчішому темпі. Я запевнив його, що ми зі свого боку зробимо все, щоб полегшити німцям перевози. Тут генерал повідомив мене, що раніше вранці він уже зв’язався з генерал-полковником Рендулічем і що той уже розпочав виведення війська. Ця інформація потішила мене. Якби німці захотіли швидко виїхати з країни і пожертвувати частиною своїх запасів, для нас би відкрилася можливість уникнути поневірянь ще однієї війни. Але такого вдалого виходу не сталося.

Мене втішило, що генерал Ерфурт і на тій зустрічі продемонстрував повне розуміння того, у якому нелегкому становищі перебуває Фінляндія — його прихильне ставлення до нашої країни лишалося незмінним до кінця. Я ще раніше вважав удачею, що представляти німецьке військове керівництво в нашій Ставці припало генералові з такими, як у нього, чудовою гуманітарною освітою й самостійною натурою. І коли свого часу постало питання про те, щоб замінити його кимсь, хто, як можна припускати, беззастережніше обстоював би інтереси свого начальства, я поінформував німецьке керівництво, що цінуватиму рішення залишити генерала Ерфурта сполучною ланкою між нами. Перед тим як ми попрощалися, я скористався нагодою і висловив йому щиру подяку за широкі погляди й такт, які він виявив у дні, виконуючи дуже нелегкі функції.