– А як тут зазвичай?

– Ти їдеш до лікарні.

– Дурниці. Мені це не потрібно.

– Заради мене, Ричере.

– Це марнування часу. Нам слід їхати просто до готелю.

– Не сумніваюся, що ти маєш рацію. Але зроби це для мене.

– Я ніколи раніше такого не робив.

– Усе колись буває вперше. Сподіваюсь, не тільки це.

Ричер нічого не відповів.

– Заради мене, Ричере.

Хлопець із Пало-Альто втрутився в розмову:

– Чуваче, їдь у лікарню.

Ричер поглянув на Вествуда і сказав:

– Допоможіть мені.

Вествуд відповів:

– Лікарня.

Хлопець із Пало-Альто сказав:

– Назвися програмістом. Тоді ти не будеш стояти в черзі. Деякі компанії роблять великі пожертви.

Вони зробили так, як підказав їм їхній новий знайомий, і приписали Ричерові статус, якого він не мав. І навряд чи колись буде мати. З такою самою імовірністю, як не став би він шити кілти, вести альбоми чи співати в хорі. Проте це допомогло йому отримати огляд лікарем уже через дев’яносто секунд, а ще через стільки ж його уже відправляли на комп’ютерну томографію голови. Про що він теж сказав, що це дурня і марнування часу, що йому це все не потрібно, але там була Ченґ, тож апарат таки увімкнули. У ньому не було нічого страшного, таке собі електричне дзижчання, як під час рентгенівського знімка, а тоді потрібно було трохи зачекати, поки лікар розгляне знімок. Ричер знову назвав усе це дурницями, марнуванням часу, він повторював те саме, що казав і до цього, але Ченґ знову наполягла на своєму. Врешті-решт у палату повернувся хлопець зі знімком у руці та якимось дивним поглядом на обличчі. Ченґ і Вествуд залишились у палаті.