— Не маю до них ніякого стосунку. Я вийшов ближче до центру, а вони поїхали далі.

Адріан поперекладав свої папери.

— Але ми ж тепер знаємо, що награбоване зберігалося у підвалі старої насосної станції біля Єршьо. Доступ до неї мав ти. Твій батько був начальником служби водопостачання. Саме ти роздобув ключ до станції.

Ян Ґюдім похитав головою.

— Не зовсім так. Ми раніше ховали в насосній станції крадені речі.

— Розкажи про ключ.

— Я про нього подбав багато років тому. Тато влаштував мене на літню роботу в свою службу. Це було того року, коли ввели в експлуатацію нову станцію очистки води. Стару насосну станцію просто замкнули й покинули. Я подумав, що круто було б мати ключ до неї, і виготовив собі копію.

Вони повторили свідчення ще раз від початку. Цього разу розмову вів Тюле. Він видобув з Ґюдіма нові подробиці про вкрадений ним автомобіль, підпал і кросовий мотоцикл, але нічого кардинально нового не виявилося.

— Знаєш щось про хлопця, який зник? — запитав Стіллер.

Адвокат насторожився.

— Який хлопець? — запитав він.

— Симон Мейєр. Він зник того ж дня, коли сталося пограбування в аеропорту. Всі його сліди закінчуються біля насосної станції над озером.

— Ми торкнулися теми, у якій мій підзахисний зовсім не орієнтується.

— Я нічого про це не знаю, — сказав Ґюдім. — Направду нічого!

— А коли поліція влаштувала там командний пошуковий пост, мусили ж задуматися, кого шукають, — наполягав Стіллер.

Ян Ґюдім зайорзав на стільці.

— Коли ви помітили, що гроші пропали? — запитав Тюле.

— Та я не дуже був при ділі, — зам’явся Ян. — Знаю лише, що ключів не знайшли, а гроші пропали.

— Ключі?

— Один — від станції, а другий — від навісного замка на ляді над льохом, де ми тримали свої речі.