— Ми їх уже маємо, — відповів Тюле. — Свідчення вашого клієнта знеціняться, якщо він по-інакшому говоритиме в суді.

— Але ви матимете готові відповіді, — наполягав адвокат, силувано всміхаючись. — Завжди легше розв’язувати завдання, знаючи відповіді.

Вістінґ постукав у дзеркальне вікно. Усі четверо за дзеркалом обернулися.

— Ми ще повернемося до цієї розмови, — сказав Стіллер і викликав тюремного охоронця, щоб той випустив їх з кімнати для допитів.

— Мені терміново потрібен мій телефон, — сказав Вістінґ, коли вартовий впустив до нього колег.

— З телефонами не можна перебувати у відділенні, — заперечив тюремник.

— Треба зателефонувати генпрокуророві.

Охоронець повагався, однак кивнув.

— Що ти надумав? — поцікавився Тюле.

— Гадаю, угода можлива, — відповів Вістінґ. — Пограбування у цій справі не головне. Тепер найважливіше довідатися, що сталося з Симоном Мейєром.

Двоє колег погодилися. Вістінґові принесли телефон. На дисплеї — два пропущені дзвінки. Обидва від Ліне. Вістінґ стривожився, у ситуації, що склалася, зволікати не можна було. Тривога зростала з кожним гудком. Нарешті вона відповіла задиханим голосом.

— Усе гаразд? — запитав Вістінґ.

— Так, я просто зайнята з Амалією.

— Чого дзвонила?

— Я знайшла Даніеля. Отого, чий номер телефону записаний на клаптику паперу з коробки з грошима.

— Зачекай хвилинку, увімкну голосний зв’язок.

Вістінґ поклав мобільний на стіл, увімкнув динамік.

— Даніель Ліндберґ.

Троє чоловіків перезирнулися.

— Нічого мені не каже, — промовив Тюле.