— Ймовірно, ми маємо свідка, — промовив Стіллер. — Я їду в Колботн, ще раз поговорю з Веґардом Скоттемюром. А ви тут закінчуйте.

Він протиснувся повз колег з тісної комори. Тюле тим часом знову взявся до кусачок. Почувся металевий хрускіт перекушеної дужки замка на важкому ящику. Вістінґ підняв покришку.

Ящик був майже порожній. На дні лежало кілька хромованих мотоциклетних деталей, реєстраційний номер і техпаспорт. Тюле вийняв мішечок з сухим листям марихуани й класичним мундштуком для куріння гашишу.

— Нічого цікавого, — буркнув він, кидаючи мішечок назад у ящик.

Вістінґ опустив покришку. Доки ламали замок, він на мить уявив собі, що в ящику вони знайдуть тлінні рештки Симона Мейєра.

64

64

Генрієтте стояла біля барної ляди з банківською карткою в руках, готова оплатити замовлення.

— Що ти будеш? — запитала вона.

— Лате.

Бармен прийняв замовлення.

— Як справи? — поцікавилася Генрієтте й обійняла Ліне за плечі.

— Важко сказати. Стільки всього сталося…

— Мусиш мені розповісти.

Бармен виставив на ляду їхнє замовлення.

— Я заплачу, — викликалася Генрієтте.

Ліне взяла свою склянку з лате й дивилась, як Генрієтте набирає пін-код. Термінал не прийняв картку. Вона спробувала знову ті самі чотири цифри, і знову трансакція не пройшла.

— Якийсь збій, мабуть, — зітхнула Генрієтте.

— Тоді я заплачу, — сказала Ліне й поклала на ляду сто крон.

Генрієтте сховала картку в гаманець, взяла каву й рушила попереду до їхнього вже постійного столика.