— Впевнена?

Ліне кивнула.

— Що ж, я поважаю твоє рішення, — промовила Генрієтте. — Але ти казала про свої здогади, де, можливо, лежать гроші?

— Можливо… — наголосила Ліне.

— То де?

— Я розмовляла з його тодішньою дівчиною…

— Дівчиною Леннарта Клаусена? — перепитала Генрієтте.

Ліне кивнула. Їй не хотілося називати вголос ім’я, хоча інформація про Риту і її доньку була в украденому ноутбуку.

— Вона розповіла мені про Леннарта.

— І?

— Він мав гараж у батьківському домі, де зазвичай лагодив свої мотоцикли. Просиджував там годинами й нікого не впускав досередини.

Генрієтте не зводила з Ліне очей, попиваючи каву.

— Гараж, захаращений запчастинами, стоїть, як і стояв. У нього ніхто не заходив від самої смерті Леннарта. Старий Клаусен не мав духу там прибрати. Якщо Леннарт заховав гроші в гаражі, то вони й досі там.

Ліне бачила, як Генрієтте заковтнула наживку.

— І як нам це перевірити? — запитала вона.

Ліне похитала головою.

— Ні, не нам… Я більше нікуди не влазитиму. Його дівчина невдовзі повернеться у Норвегію, дім перейде у її власність. Вона хоче його продати. Якщо гроші там, це виявиться, коли вона звільнятиме дім.

Генрієтте розхвилювалася, почала щось говорити про те, що вони втрачають контроль над справою і грошима, а потім різко урвала себе.

— Було б значно ліпше, якби ми самі, а не хтось сторонній, знайшли ті гроші, якщо ти розумієш, про що я кажу.