— Що трапилося? — запитала Генрієте стишеним голосом.

— Я нікому про це не розповідала й не розповім, — Ліне дотримувалася сценарію, розробленого спільно з батьком. — Але й ти пообіцяй, що нікому не скажеш!

— Звичайно!

— Боюся, ти теж у небезпеці.

Генрієтте мовчки, серйозно кивнула.

— Усе почалося після нашої першої зустрічі. Мені здалося, що в мене вдома хтось побував.

— Бр-р, як неприємно!

Ліне сьорбала каву через коктейльну соломинку й дивилася просто в очі Генрієтте. Їй так кортіло признатися, що вона знає, хто її співмешканець та його друг — той, що побував у її підвалі, стояв перед стіною з фотографіями, бачив лінії, які пов’язували Симона Мейєра й Леннарта Клаусена.

— Щось украли? — запитала Генрієтте.

Ліне похитала головою.

— Лише дитячий малюнок.

— Малюнок?

— До нас кілька тижнів тому приблудився котик, — пояснила Ліне. — Амалія хотіла його намалювати. Я їй допомогла. Ми повісили малюнок над її ліжечком.

Ліне ледь не розплакалася, але опанувала себе й розказала про мертвого кота й записку з погрозою.

— Господи! — зойкнула Генрієтте. — Може, то якийсь сусідський підліток-збоченець?

Ліне похитала головою.

— Ти дзвонила в поліцію?

— Ні! Я викинула кота в смітник, доки Амалія його не побачила. Натомість подзвонила в службу охорони, хочу поставити сигналізацію.

Досі Ліне тримала склянку з лате в долонях, тепер відставила її на стіл.

— Я вирішила покинути цю справу, — сказала вона. — Це не варто такого стресу.