— Мені? — здивувався Цвілак, ніби його ніхто й ніколи нічого подібного не питав. — Ха... Тобто ви мене питаєте, чи мені подобається мати справу з мертвяками?

— Так. Ви ж, мабуть, не цього хотіли, коли були...

Дівчина підбирала слово.

— Знаю, знаю, що ви маєте на увазі. Ні, коли я вивчав медицину, я про це не думав. Як хтось може хотіти стати тим, хто розтинає трупи?

Тіна кивнула головою.

— Ви знаєте, ким я хотів стати? Хірургом, бо жінкам вони подобалися. Ну, але повернулося по-іншому.

— Як завжди, — відповіла Тіна, глянувши на Тараса.

— Та чи мені ця робота подобається?

Цвілак замовк і на кілька секунд поринув у роздуми.

— Ви знаєте, я не знаю. Іноді я її ненавиджу. Коли мені на стіл потрапляють молоді люди чи навіть діти. З іншого боку, вона цікава, і хтось же ж повинен і таке робити. Так чи інакше, цього року я виходжу на пенсію.

Цвілак підніс горнятко і затримав його перед устами.

— А що я буду робити на пенсії, не маю поняття, — він глянув на Тараса. — Може, стану бігати на лижах.

Тарас пирхнув зо сміху.

— Я б хотів на це подивитися.

— А що ви скажете про нашого інспектора? — Цвілак знову розвернувся до Тіни.

— Що ви маєте на увазі?

Патологоанатом стенув плечима і показав на Тараса.

— Він цікавий, — сказала Тіна після недовгого роздумування.

Цвілак підняв брови й зміряв обох колег поглядом.

— Він у добрій формі, еге ж? А ви знаєте, що йому скоро п’ятдесят?