Тарас наскільки міг коротко доклав Дрваричеві про новий труп у Бохині.

— Як це стосується нашої справи?

— Не знаю, — відповів інспектор. — Ми шукаємо зв’язок між Хлебом і дівчиною, а тепер додамо ще цього Лапа.

Телефон якийсь час німував.

— Гаразд... — озвався врешті директор. Мабуть, Дрварича щось мучило.

— Ще щось? — запитав Тарас.

— Увечері ти мусиш піти на телебачення. Будь там за п’ятнадцять десята.

— А чому я? Хіба це не в твоїй компетенції?

Або Крістановій, подумав Тарас. Як так сталося, що жоден із тих позерів не вхопився за можливість?

— Вони просять тебе.

— А відколи телебачення вибирає, кому з поліції прийти до них?

Знову мовчання, а тоді:

— Рішення не моє, якщо тобі від цього легше.

— Ага, — відповів Тарас, — і який міністр цього разу?

— Наш, внутрішніх справ.

Тарас засміявся. Міністр, ну, так.

— Ну, якщо треба, то треба.

Він попрощався. Була дев’ята година, а це означало, що в нього обмаль часу, щоб заскочити під душ, почистити зуби і перевдягнутися. Він був стомлений як пес.

Якась жінка відвела його у гримерку, де він сів на стілець і сидів із заплющеними очима, поки гример накладала пудру.

— Мокру?