Камера — очевидно аматорська — рухалася коридором, повернула до зали зберігання тіл, далі з’явилася рука, яка відчиняє двері, береться за ручку секції і витягує її...

Її ж не покажуть, — жахнувся Тарас.

Показали.

— Поясніть нам, пане Бірса, навіщо вся ця конспірація? Що ви хочете приховати? Вам не здається, що громадськість має право знати?

— Це було дуже низько, — сказав Тарас. — Просто огидно.

— Ви не відповіли на запитання.

— І не збираюся.

— Ага, ось ви як... — ведучий передачі «Відлуння» відступив назад. — Ось ви як. Ви часто маєте такі напади люті?

— Якої люті?

— Режисере...

«І поки поліція блукає у темряві», — говорила та сама журналістка, цього разу перед будівлею Клінічного центру...

«Їй навіть не треба було далеко йти», — подумав Тарас.

«...деякі поліцейські стають дедалі нервовішими, а їхні дії дедалі відчайдушнішими».

Далі пішов запис поганої якості, що пояснювалося написом «знято телефоном». Вона показала події у Рибчевому Лазі й розгніваних селян, а тоді камера на кілька секунд затрималася на Брайці, який стояв перед маленьким екскаватором на ідилічному цвинтарі Старої Фужини у натовпі людей з квітами в руках.

«...а поки поліція дратується, страждають безневинні люди, яким не пощастило і вони потрапили не в те місце і не в той час».

Камера, цього разу телевізійна, рухалася за журналісткою, яка йшла коридорами найбільшої словенської лікарні. Жінка постукала у двері однієї палати і зайшла. На ліжку лежав хлопець, чию голову Тарас устромляв у сніг.

«Розкажіть нам, що трапилося другого січня, коли ви в Бохині зустрілися з Тарасом Бірсою».

— Ось таку лють я мав на увазі, пане Бірса, — мовив ведучий, поки чоловік у ліжку слабким голосом розповідав свою історію. — На вас вона часто нападає?

Тарас мовчав. Якби він був молодший, він би вже вчинив якусь дурницю, а так усе це йому видавалося кумедним.

— Отож...