— Ну, човен додав ти. Я лише кажу, що, перш ніж він потрапив у воду, в нього вже була куля в голові і він іще дихав.

— Він міг туди допливти?

— Та ну!

— Чи можна встановити, як довго він прожив з кулею в голові, перш ніж утопився?

Цвілак стенув плечима.

— Судячи з крові, яка набралася під черепом, досить довго.

— Тобто хтось міг його застрелити на березі, покласти у човен, відвезти на озеро і там кинути у воду? В тому місці, де ми його знайшли, він не міг упасти з берега, особливо з камінням у кишенях.

— Я ж кажу, так могло бути. Звичайно, його хтось міг посадити у човен. Година-півтори, можливо, — я б стільки дав.

— Він би помер, якби не втопився?

— А ти знаєш багатьох людей, які прогулюються з кулею в голові? — ущипнув Цвілак і допив віскі.

— Знаєш, непогане, — сказав патологоанатом, наливаючи ще один келишок. — Я дивуюся тобі, Тарасе, як ти можеш жити таким аскетичним, раціональним життям.

Тарас усміхнувся. Цвілак не спав тієї ночі в готелі, коли вони з Тіною так гарно проводили час разом.

Упершись руками в край столу, він піднявся, щоб вчасно втекти.

— Тарасе, ти розумієш, що робиш?

Цвілак подивився на нього так, як батько дивиться на сина, котрий вплутався у щось небезпечне. Принаймні таким уявляв собі Тарас батька.

— Ти не спав, правда ж?

— Бо та мала гарнесенька, як шайтан. Не вір, що в тебе імунітет лише тому, що ти на тридцять років старший.

— Двадцять, — поправив Тарас.

— Скільки б не було, — прошепотів Цвілак. — Ще дві такі ночі, і ти на колінах благатимеш її, щоб вона була з тобою.

Тарас усміхнувся, глянувши на сивого чоловіка. Він його любив так, як, мабуть, син любить батька.