— Чорт! — вигукнув Цвілак.

Двома пальцями він підважив цю абсолютно немислиму в людських тканинах річ і поволі витягнув її на світло. Затримав перед очима і обернувся до Тараса: якась штука циліндричної форми завдовжки два сантиметри, заточена на одному кінці, опинилася на висоті очей інспектора.

— Ти знаєш, що це, Тарасе?

— Знаю. Отже, він не втопився.

Цвілак відклав кулю на металеву тацю, поруч поклав пінцет і знову взявся за мозок, витягуючи його обома руками з черепа, водночас звертаючись до Тараса.

— Не так швидко. Ми доберемося до легень, і ти побачиш, що хлопець з технічного погляду втопився. Коли він упав у воду, він іще був живий.

Пляшка була напівпорожня. Цвілак дістав із шухляди келишок.

— Ти, як завжди, пас, — сказав він інспекторові, а той навіть не доклав зусиль, щоб кивнути у відповідь.

Цвілак наточив собі, відхилив голову, випив половину і відставив склянку на стіл.

— Після кожного розтину я випиваю одну-дві порції. Особ­ливо мене зачепила та дівчина без голови. Може, мені й не можна, але часом краще випити, ніж не випити. Як же ж я хочу на пенсію!

— Ти впевнений? — запитав Тарас.

— У чому саме?

— Ну, про пенсію.

Цвілак стенув плечима і втупився у наліпку на пляшці, а тоді продовжив, мовби звертаючись до неї:

— Ну, так. Ти знаєш, скільки людей у цій країні мріє про пенсію? Чому я повинен бути інакшим?

Він подивився на колегу.

— А ти?

— А що я? — запитав Тарас.

— Що ти про все це думаєш?

— Що хтось його застрелив, затягнув у човен і пожбурив у воду. Я правильно зрозумів? — запитав Тарас.