Долес кивнув на труп.

— Я дуже сподіваюся, що ця ниточка приведе до Вербича. Я навіть боюся подумати, що буде, коли виявиться, що він не винен і в цьому злочині.

Чи винен? Невже його відсторонять від слідства після ­фіас­ко на телебаченні цього вечора? Відправлять у відпустку? Чекатимуть, поки йому з’являться святі або привиди?

— Приведе, — відповів Тарас.

Те, що трупи множаться, має і позитивний бік — разом з ними множаться й дані. Особливо якщо ці трупи мають голови, а в їхніх кишенях лежать гаманці з паспортом.

— Це питання часу.

Слідчий суддя вдячно кивнув головою.

— Ще труп-два — і справу розкрито.

Його очі мало не вивалилися з орбіт.

— Я жартую, — сказав Тарас, якому стало жаль молодшого колегу. Тарас принаймні намагається щось робити, а тому доводиться лише очікувати.

— Ми розкажемо одне одному, хто з ким був, чи не будемо про це згадувати?

Коли це було? Двадцять років тому? Двадцять два?..

— Я не хочу знати. Не кажи мені, навіть якщо я тебе колись про це запитаю.

— Добре, — відповіла Аленка, і чому йому тепер здається, що тоді у її голосі він почув полегшення?

Тарас сягнув рукою за голову, взяв з полиці телефон, набрав Тіну й чекав. Ішли гудки. Він полічив до десяти й відклав телефон назад на полицю. Якийсь час розглядав стелю, а в голові йому деренчало. Він іще раз потягнувся по телефон і натиснув на ім’я в телефонній книжці.

— Я слухаю.

— Привіт, — сказав він. — Я дзвоню тобі з приводу нашого Лапа...

— Так?

— Він не втопився. Тобто втопився, але перед тим у його голові вже була куля.

— Його застрелили? — почулося відлуння у телефоні.