Розділ 39

Розділ 39

15 січня, понеділок

Він пройшов повз охоронця за п’ять дев’ята — в цей час у кабінеті мали би бути всі — і Брайц, і Остерць, і Тіна. Тарас не хотів зустрітися з нею віч-на-віч. Хоча мусив би: щоб запросити на каву й сказати те, що повинен, вони мали б залишитися наодинці.

Відчинивши двері й побачивши Аленку з валізою і лижами у полотняній сумці, він від несподіванки і думки про те, що сталось би, коли б вона приїхала на п’ять хвилин раніше, жахнувся. Як би він зміг коли-небудь подивитися їй у вічі? Ні, це більше ніколи не повториться. Він не образить її, не зруйнує все те, що вони збудували разом за ці понад двадцять років. А коли Тарас себе опанував, то сказав собі, що не піде винаймати якусь кімнатчину. Він застарий для таких жартів, і діти, яких він буде глядіти, пеленати і з якими їхати в швидку серед ночі, будуть його онуками.

Отож він пройшов повз охоронця, який, помітивши інспектора останньої миті, в спину гукнув, що про нього питав Дрварич, минув довгий коридор, зітхнув, підійшовши до дверей кабінету, і з відчуттям трепету, жалю і сподівання водночас відчинив двері. Ніде нікого, приміщення було порожнім. Підійшовши до свого столу, Тарас помітив записку, написану Тіною. Це не був почерк ані Брайца, ні Остерця, тож мусив бути її.

«Ми в Крістана на Штефановій вулиці. Я тобі телефонувала, але ти був поза зоною».

Тарас витягнув телефон з кишені і ввімкнув звичайний режим, випорпав з гаманця сорок центів, пішов до автомата по каву, кинув монети, вибрав еспресо-лунго і почекав, поки склянка наповниться. Без кави він нікуди не піде.

До Штефанової вулиці було десять хвилин повільної ходи, і по дорозі він висьорбав свою каву. Ранок був ясним і свіжим, а вдалині, вийшовши на Дунайську вулицю, чоловік побачив сніг у Камникових Альпах. Чи небезпека снігових лавин уже знизилася до другого ступеню?

Він увійшов у будівлю, яку затьмарював вищий хмародер «Неботичник», помахав охоронцеві посвідченням, той кинув байдужий погляд на документ і кивнув. Тарас продовжував свій шлях сходами на четвертий поверх до кабінету з табличкою «Генеральний директор маг. Андрей Крістан». Інспектор постукав, привітався з секретаркою, яка йому всміхнулась і зробила знак іти далі. Перехопивши Тараса на півдорозі до наступних дверей, секретарка все ж провела його, постукала.

— Прийшов Тарас Бірса...

Герой поліції нашого часу сидів на краю великого чорного столу, біля нього ліворуч розташувався Дрварич, а праворуч — троє Тарасових колег. Коли він увійшов, хтось, хто перед тим говорив (інспекторові здалося, що це був Брайц), замовк і всі якось збентежено чекали, поки Тарас візьме крісло для себе і сяде поруч з Остерцем. Він не дивився на Тіну, хоча відчував її погляд, поки входив і вітався — наскільки міг безтурботно.