— Буде краще, якщо ми повторимо, — мовив Крістан, здивувавши Тараса, — той уже мав готову відповідь, яка, здавалося, була непотрібною.

— Цілий день у Бохині, а ввечері в ІСМ... — збирався сказати інспектор, і коли він подумав про це, йому стало соромно, що навіть через тридцять років роботи в нього й далі спрацьовує цей прислужницький рефлекс. З якого дива доповідати Крістану й Дрваричу, як він провів п’ятнадцять ранкових хвилин?

— Тарасе... — почав Дрварич, а Крістан поруч, як завжди, мовчав, наче спостерігаючи, наскільки влучно Дрваричеві вдасться донести його думки підлеглим, — я не знаю, як почати, щоб ви мене правильно зрозуміли. Нам би не хотілося, щоб справа, яка вже прояснилася, знов ускладнилася.

Ну, так, кинули його левам на розтерзання, а тепер їх гризе нечисте сумління. І ні, вони не відберуть у нього розслідування.

Дрварич подивився на Тараса і перевів погляд на Крістана, який сидів нерухомо, та Дрварич, очевидно, розібрав якийсь невидимий кивок головою.

— Справа складна з самого початку, — мовив Тарас. — І я не розумію, хто це ми і яка справа прояснилася?

Крістан і Дрварич перезирнулися, цього разу вже помітно.

— Ми — це ми всі, — відповів Дрварич. — А що прояснилося? Ясно, хто вбивця в нашій історії.

— В якій історії?

Крістан відкашлявся, і п’ятірка в кабінеті розвернулася до нього.

— Не будемо про це... А тепер, Дрваричу, скажи те, що збирався.

— Ми отримали виписку дзвінків Вербича... — сказав Дрварич і знову замовк, дивлячись на Тараса.

— І що? — запитав інспектор?

— Брайце, розкажеш ти? — Дрварич обернувся до Брайца, і той кивнув головою.

— Ну, ми отримали виписку дзвінків, і є дві речі. Перше — це те, що його не було в Бохині в грудні і його взагалі там ніколи не було. Ніколи.

— Що не є беззаперечним доказом того, що його там не було, а лише того, що там не було його телефону, та все ж... — без будь-якої потреби пояснював Дрварич.

— А в нього був телефон при собі, коли він убив Хлеба? — запитав Тарас.

— Так, — відповів Брайц. — І ще одне — він телефонував комусь перед Різдвом, 23 грудня, комусь у Бохинь.

— І той хтось — не Хлеб?

— Звідки тобі відомо? — здивувався Дрварич. — А знаєш, кому він дзвонив?