Тарас похитав головою і нарешті глянув на неї. Його відчуття були плутані. З одного боку, йому хотілось, аби її не було, а з іншого — залишитися з нею наодинці, голими. Рішучість, з якою він вирушив з дому, танула, мов квітневий сніг.

— Ні, ти говориш про банкіра Зідара, його засудили, але він подав апеляцію, і, повір мені, в тюрмі він ніколи не опиниться. Тип, про якого ми говоримо, — справжній король наркобізнесу в Любляні і, я думаю, в цілій Словенії, — продовжував Брайц. — Людина, яка видерла владу з рук албанської й сербської мафії і, так би мовити, привласнила її. Браво! Головне управління має список людей, убитих за його наказом, але поліція не може це довести. На нього нічогісінько не було, доки його не спіймали на кокаїні. Сім років за, якщо я не помиляюсь, стільки ж кілограмів.

— Ми ніколи ним не займалися, — сказав Тарас, ставлячи горнятко на стіл. — І зізнаюся чесно, я зовсім не засмучуюся з цього приводу.

Справа не тільки в тому, що було неймовірно складно накопати щось проти Зідара, бо люди, які мали з ним контакт, нічого не говорили. Тараса, зовнішнього спостерігача за розслідуваннями, які проходили перед його очима, неприємно дивувало відчуття, що Зідар, здавалося, випереджає поліцію на крок. Деякі речі він міг пояснити лише тим, що у Зідара в управлінні був кріт, і не оперативник, а хтось, хто стояв набагато вище. Як, наприклад, у Міхелича є Крістан, який довкола нього мурує стіну. Тарас, якого призначили слідчим у цій справі, не може наблизитися до людини, ім’я якої спливає щоразу, щойно з’являються нові дані.

— Можливо, доведеться зайнятися тепер, якщо Зідар теж не опиниться у списку недоторканих.

— Ти не віриш, що Міхелич якось пов’язаний із нашою дівчиною? — запитала Тіна.

Вона була вдягнена, як завжди, в джинси, а сьогодні мала на собі червоний светр у білий норвезький візерунок, настільки ретро, що Тарас подумав, що її ще не було на світі, коли такі светри вперше увійшли в моду. Вона зав’язала волосся у вузол і здавалася молодшою за свій вік. Наче студентка-першокурсниця.

— Чому ти думаєш, що Міхелич не стоїть за вбивствами?

— Бо хіба ти інакше дозволив би, щоб Крістан відрізав тебе від нього?

Тарас усміхнувся, і йому здалося, що Тіна почервоніла. Приїхали, подумав він. І гарна, і розумна, і наївна.

— Мені приємно, що ти так думаєш про мене...

Дівчина ще більше почервоніла і зніяковіло втупилась у свою каву. І що більше вона бентежилася, тим менше Тарасові хотілося вже сьогодні з нею поговорити.

— І так, не вірю.

— Бо? — запитала вона, розглядаючи горнятко, і Тарас задумався, чи відчули Брайц і Остерць, що вони розмовляють не лише про справу.