Він сів на початку довгого столу, Аленка поруч, але вже через п’ять хвилин вона пішла до Карін, яка сиділа посередині, щоб, як висловилася жінка, попильнувати за подругою. Праворуч біля Тараса сиділи Балажич і його гладка дружина; Тарасові постійно пригадувалися слова покійного, що він з усіх жінок, які були на вечірці у Бохині, з нею єдиною не переспав. Пані Балажич, як і Аленка, пішла до Карін. Прелц міг сказати що завгодно, але запам’яталася ось ця дурня. Балажичева дружина й Аленка стояли біля Карін і гладили її по плечу.

За столами сиділо з тридцятеро людей, столи були поставлені в один довгий ряд уздовж найдовшої стіни в центральному залі ресторану. Два столи стояли окремо, і люди за ними явно були не з їхнього товариства. За столом Тарас упізнав багато облич з Бохиня. А найголосніший і так сидів біля нього.

— Головне, що все позаду, — сказав Балажич, накладаючи черпаком з великої фаянсової посудини вже охололу грибну юшку, — перед тим він уже з’їв тарілку яловичого супу.

— Вже все?

— Так, — сказав Балажич навдивовижу рішуче і впевнено. — Такі обряди, як похорони чи шлюби... всяке таке, роблять для того, щоб люди не почувалися самотніми.

Чоловік простягнув черпак Тарасові, той відмовився.

— Хоча, зрештою, на цьому проклятому світі всі самотні. І якщо тобі пощастить, то дізнаєшся про це лише в таких випадках.

Тарас здивовано подивився на Балажича — «проклятого світу» він від нього не сподівався.

— Я хотів вивчати філософію, — трохи збентежено продовжував Балажич, ніби вгадуючи Тарасові думки. — Але мама хотіла, щоб я став лікарем, то я ним і став.

Чоловік нахилився до співрозмовника:

— Хоча це не хтозна-яка премудрість. Усі думають, що медицина — то дуже складно, але насправді все інакше, особ­ливо тепер, коли є інтернет. Якщо чогось не знаєш, просиш пацієнта вийти з кабінету, а сам питаєш в ґуґла.

Балажич тихо захихотів і крадькома подивився на Карін.

— А ви, інспекторе? Ким ви хотіли стати, а не змогли? Не зрозумійте мене неправильно, але мені здається, ви ще та пташка.

Балажичеві балачки не дратували, бо інші теж розговорилися. На столи прибули нові пляшки, червоне поставили прямо перед Тарасом. Балажич підвівся й налив собі і своїй відсутній дружині.

— Я знаю, що ви не п’єте. Покійний Прелц мені розповів. Розказав також про ваших батьків, тобто прийомних. Тому я й питаю. Я вам надокучаю?

Тарас усміхнувся.

— У мене не було вибору. Думаю, це моя вихідна точка. Я ніколи не запитував себе, ким би хотів стати, але не думаю, що це була б філософія.

Базова школа при церкві вдома, потім або металургійне училище, або поліцейська школа. Це все, що він може сказати про вибір у своєму житті.