Аленка мовчала.

— Ви пробували утрьох?

Тарас не дивився на неї, але чув схлипування. Він сів за кухонний стіл, сперся ліктями і заховав голову в долоні.

— Ти знаєш, як я почуваюся в цей момент? Так, ніби підклав бомбу під наші останні двадцять років.

Жінка, ридаючи, вигукнула:

— А ти ніколи в житті не робив помилок?

Тарас підвів голову й подивився на Аленку:

— Тепер я не знаю, була це помилка чи ні.

Тарас поставив перед собою на стіл пляшку вина і якийсь час на неї дивився, потім пішов по штопор і вставив його у пробковий корок.

— Що ти робиш? — запитала Аленка.

За довгі хвилини, які вони просиділи кожен окремо, вона на дивані, він — за кухонним столом, Аленка перестала плакати, але сльози залишили сліди на обличчі. Тарас налив по вінця вина у дві склянки.

— Твій екс-коханець, якщо не вживати слово, яке більше було б у його стилі, казав, що ця моя чортова абстиненція має психічну природу. Настав момент позбутися проблем. Будеш?

Тарас подав склянку, Аленка не взяла.

— Добре, ну що ж, перевіримо.

Тарас перехилив склянку і зробив ковток, перекотив вино у роті, а тоді спорожнив двістімілілітрову склянку червоного вина. Десять років минуло від моменту, коли він легко пив алкоголь, наполовину менше — від останньої спроби. Недостатньо, щоб забути, як алкоголь стікає горлом і водночас тече у мозок.

— Ось це потрібно, а не бігати!

Тарас подивився на дружину. Вона видавалася втомленою, а коли вона була втомлена, ніхто в їдальні не просив, щоб вона показала студентський квиток. Так само, як і його вже добрий десяток років про це не просили. Він налив іще одну склянку, хоча міг обійтися.

Біль був настільки несподіваним і, попри попередній ­до­свід, таким сильним, що його на кріслі скрутило в дугу і він ледь зміг відсунутися від столу, щоб не тріснутися чолом. «Ну чому знову?» — встиг він іще розчаровано подумати, а до болю у шлунку додалося ще дещо, ніби удар у живіт, такий різкий, що він навіть не встиг покликати на допомогу, такий різкий, що він швидше здивувався, ніж злякався. Двічі-тричі хапнув повітря, захрипів і звалився зі стільця у темряву.

Тіна показала посвідчення й отримала бейджик «відві­дувач», який заховала до кишені. Дівчина чекала на журналістку, яка підійшла, всміхаючись, з іншого боку розсувної скляної перегородки і відчинила її з внутрішнього боку своїм посвідченням.

— Піднімемося в кафе на каву, чи в нас щось більш формальне?