— Я можу сісти біля тебе?

Тарас знову не відповів, тож жінка лишилася за столом. У його голові було порожньо... Шкода, що людина не комп’ютер, який при потребі можна перезавантажити.

— Ходи сюди, — обізвався він і посунувся на дивані. Аленка сіла поруч і схилила голову йому на плече. Якийсь час вони просиділи так у тиші, а тоді Тарас підняв руку і погладив її по волоссі. Жінка підвела голову, щоб заглянути йому у вічі.

— Світ такий, яким він є, Тарасе. Ти його не зміниш, хоч убийся, ти нікому нічого не доведеш, хоч розбийся вщент. Нічого не зміниться від того, що ти будеш і далі жити так, ніби не маєш п’яти євро в гаманці, й думати про те, з ким я спала тридцять років тому. Навіть у воєнних злочинів за такий час виходить термін давності.

— Воєнні злочини не мають термінів давності.

Аленка збиралася щось сказати, але Тарас зупинив її.

— Я не хочу про це говорити.

Якийсь час обоє мовчали.

— Цвілак на похороні сказав, що почувається винним у його смерті, — сказав Тарас, навмисне не називаючи імені.

— Він, мабуть, і так був на межі. — Аленка теж уникала імені. — Просто це його підштовхнуло до краю. Рано чи пізно це сталось би.

Тарас відсторонив дружину від себе і подивився їй у вічі.

— Що його підштовхнуло до краю?

— Він запитав Цвілака, чи можна подивитися на труп дівчини з Бохиня. Цвілак показав, і там усе сталося.

— Він помер, бо в нього стався інсульт на робочому місці, в лікарні. Хіба ні?

— Ні, в лікарні, але не на робочому місці. Удар стався, коли Цвілак вів його на огляд трупа, яким ти займаєшся кілька останніх тижнів.

Тарас дивився на неї, наче побачив привида.

— Ти справді не знав?

Чоловік підвівся, підійшов до книжкової полиці, на якій лежав телефон, пошукав у меню літеру Ц, вибрав ім’я, натиснув кнопку і став чекати.

— Здоров, Цвілаку, — сказав голос, який однозначно належав Прелцеві.

— Що нового? Що наш м’ясний може запропонувати вашому?