— Її прізвище справді Коленц, як і моє, але ім’я не Таня, а Таша. І ми не родички, смішно, правда? Я її замінила десь посередині слухання.

— А куди вона поділася?

— Ох, — відповіла журналістка, водячи очима десь по стелі. — Якщо я не помиляюся, її перевели кудись у науку і техніку. Робити документалки. Ходили чутки, що між нею і Зідаром щось було, а я...

Дівчина нахилилася до Тіни й зашепотіла:

— ...і я б не заперечувала, що нічого не було. Бо чому він з нею говорив, а зі мною — ні?

Тіна вражено подивилася на неї, а співрозмовниця багатозначно підняла брови.

«Невже в цій будівлі працюють такі дурні люди? — подумала Тіна. — Хоча я не вперше про це себе запитую».

Після уколу фамотидину і двох годин на пересувному ліжку, що стояло біля стіни в коридорі швидкої допомоги, Тарас настільки прийшов до тями, що його прийняв лікар, який видавався таким само вимученим. У коридорі чекало море людей, і якби не Аленка, він би ані хвилини не виділив на Тараса.

— Дякуйте дружині, — сказав він замість вітання. — Якби вона відразу не дала вам антигістаміни, ви були б уже в іншому відділі.

Аленка стояла біля стіни, Тарас не відреагував.

— Вино?

Тарас кивнув головою.

— В людей зазвичай з’являються плями, і все. А напади паніки...

— Це не була паніка. Я не міг дихати.

— Так, звичайно, — всміхнувся лікар, — це ж прояв паніки, а ви як думали? Про всяк випадок залишитеся тут на ніч, а вранці, якщо все буде гаразд, відправимо вас додому.

— Ні, — відмовився Тарас.

Лікар запитально подивився на Аленку. Вона лише втомлено похитала головою.

Тарас був блідий і виснажений, наче щойно пробіг марафон. Аленка хотіла підтримати його під руку, коли він виходив з автівки, але Тарас відсторонився. Вдома він доповз до ліжка, а Аленка впала на стілець біля столу.

— Як ти? — запитала вона.

Тарас не відповів.