Тіна розчаровано подивилася на нього. Зрозуміло ж — якщо комусь відрізали голову, то його однозначно ненавиділи. Принаймні їй це було зрозуміло.

— Що тебе непокоїть? — запитав Брайц.

Тіна похитала головою. Що він мав на увазі, коли говорив про конкретну ненависть? Невже буває інша?

— Нічого, забудь.

У неї є своє, яке не яке, але завдання. Вона вбила у пошуковик «RTV SLO» й у віконечку з лупою написала «Зідар». Дівчина нарахувала двадцять три публікації, відкрила останню, де розповідалося про те, як Зідар прибув у Доб, і виписала ім’я журналістки, яка робила репортаж перед тюрмою, потім знайшла в інтернеті телефон редакції і подзвонила зі стаціонарного телефону.

— Добрий день, чи я можу поговорити з Танею Коленц? — запитала вона, а голос на тому кінці відповів:

— Хвилинку, перемикаю.

Дзвінки йшли, але Тіна вперто чекала; знов обізвалася телефоністка:

— Ще хвилинку, зв’язую вас.

Після трьох гудків нарешті озвався інший голос, чоловічий. Тіна представилась і знову запитала, чи може поговорити з журналісткою Коленц.

— Хвилинку, — сказав і цей голос, а Тіна розчула: — Таню, з поліції, тебе...

— Таня Коленц, я слухаю, — почула врешті-решт Тіна, яку на момент охопило відчуття розчарування й сорому водночас. Негарно ж бажати, щоб хтось не підняв слухавку, бо помер. Тіна сподівалася, що її голос цього не зрадить. Вона представилася...

— Ми б хотіли з’ясувати деякі деталі у справі Зідара, я телефоную всім, хто мав хоча б якийсь стосунок до нього.

— Будь ласка, — відповіла журналістка, — що ви хочете знати?

Що вона хоче знати? Вибачте, може, ви знаєте, чи розшукують дівчину вашого віку і схожу на вас?

— А ви могли б зі мною зустрітися особисто?

— Звичайно. Ви б хотіли сьогодні?

Вони домовились о восьмій, після випуску новин.

Чому вона це запропонувала? Які ідеї могли у неї з’явитися до вечора? Тіна розглянулася по кабінеті. Брайц і Остерць сиділи зі спокоєм людей, яким за двадцять років роботи це приміщення стало таким рідним, що вони в ньому могли перебувати абсолютно спокійно, навіть не роблячи нічого важливого. Остерць клацав мишкою, втупившись в екран, аж їй захотілося зайти з-за спини і подивитися, що ж він там таке робить. Брайц, умостившись у своєму кріслі, читав позавчорашній випуск газети «Дело», що якимось чином опинилася в їхньому кабінеті. Здавалося, вони чекають на Тараса і його нюх. Так, здавалося, що всі на нього сподіваються.

— Про що ви розмовляли з Балажичем? — запитала Аленка, коли вони з Тарасом у вечірній темряві їхали додому.