Але фоном служив не скажений гавкіт Ґреґора.

Це були пронизливі крики. Крики чайок.

Уже стемніло, коли у фарах блиснув покажчик з’їзду на Ларколлен.

Перед будинком стояв джип «Черокі», але Харрі проїхав далі до розвороту. Проте і там синього БМВ він не виявив і припаркувався просто навпроти будинку. Безглуздо намагатися проникнути всередину: він почув собачий гавкіт, ще коли опустив скло, досить далеко від вершини горба.

Харрі зрозумів, що слід було б захопити із собою зброю. Справа не в Арне Албу, він навряд чи був озброєний, оскільки не знав, що хтось загрожує його життю, а вірніше сказати, бажає його смерті. Але тепер окрім них на сцену вийшли й інші актори.

Харрі виліз із машини. Чайок не видно і не чути. Він припустив, що голос вони подають тільки вдень.

Ґреґор був прив’язаний до поручнів ґанку. Зуби його виблискували при місячному світлі, й у Харрі відразу ж знову запекла рана на потилиці. Але він змусив себе розміреним кроком підійти до пса, що заливався гавкотом.

— Пам’ятаєш мене? — прошепотів Харрі, наблизившись настільки, щоб відчути його жарке дихання. Ланцюг, на якому сидів Ґреґор, натягався. Харрі опустився навпочіпки, і, на його подив, гавкіт стих. Судячи з хрипкого дихання, пес просто знеміг. Ґреґор уткнув морду в передні лапи і зовсім замовк. Харрі поторкав ручку дверей. Вони виявилися замкненими. Він прислухався. Начебто ніхто в будинку не розмовляв. Але в кімнаті горіло світло.

— Арне Албу!

Відповіді не було.

Харрі витримав паузу і повторив спробу.

У ліхтарі ключа не виявилося. Тоді він підібрав важкий камінь, переліз через поручні веранди, видавив скло в одному з квадратиків, на які були розділені двері, що ведуть до кімнати, просунув руку всередину і відсунув защіпку.

Ніяких ознак боротьби в кімнаті він не виявив. Скоріше, йшлося про поспішний від’їзд. На столі лежала розкрита книга. Харрі підняв її. Це був «Макбет» Шекспіра. На відкритій сторінці один рядок було обведено синьою ручкою: «Я не знаходжу слів. Тобі їх скаже мій меч». Він озирнувся, але ніякої ручки не виявив.

Ось тільки в найменшій спальні ліжко виявилося розібраним. На нічному столику лежав журнал «Ми — чоловіки».

На кухні тихо звучало радіо, мабуть настроєне на четверту програму. Харрі вимкнув його. На столі він побачив антрекот, що вже відтанув, і броколі в нерозпечатаній упаковці. Харрі узяв антрекот і вийшов до передпокою. Почувши, як хтось скребеться в двері, він відімкнув їх. Двоє карих собачих очей втупилися в нього. Вірніше, не в нього, а в антрекот, який наступної миті шльопнувся на ґанок і тут же був розірваний на шматочки.