Він заплющив очі та спробував уявити, який вона мала вигляд. Не тоді, коли вони були в ролі жертв аварії, а тоді, коли він бачив її востаннє. Тоді вони пообідали. Це точно. Вона налила йому чогось, може, вина? Він випив? Точно. Вона ще підлила, він абсолютно втратив контроль над собою. Налив собі сам. Вона сміялася. Цілувала його. Танцювала перед ним. За звичаєм, нашіптувала у вухо лагідні слова. А потім вони кинулися в ліжко і пропали в обіймах одне одного. Невже і справді вона з такою легкістю пішла на це? А він?

Ні, так бути не могло.

Але Харрі не знав напевно, як усе було. І не міг до кінця відкинути думку, що він із блаженною усмішкою ніжився в обіймах новознайденої коханки в будинку на Соргенфрі-гате, тоді як Ракель у Москві лежала* втупившись у стелю готельного номера, і їй ніяк не вдавалося заснути, бо вона могла втратити сина.

Харрі зіщулився. Сирий, гострий вітер пронизував його наскрізь, наче він був привидом. Досі він старанно відгонив од себе ці думки, а тут вони разом насунули на нього. Якщо вже він не знає, чи міг зрадити найдорожче в житті, то як йому судити про свою здатність зробити той або інший вчинок? Якщо вірити Еуне, в стані сп’яніння людина або виявляє свою справжню суть, або, навпаки, ховає її. Але хтозна, що саме в ній закладене?! Люди ж не роботи, та й хімічні процеси в мозку проходять коли як. Хто зуміє перерахувати все, що людина може натворити під впливом обставин або матеріальних каталізаторів?

Харрі здригнувся й вилаявся. Тільки тепер він усе зрозумів. Зрозумів, навіщо йому було необхідно знайти Арне Албу, перш ніж того змусять замовкнути навіки. Не тому, що він поліцейський до самих кісток, і не тому, що захист принципів правової держави став його особистою справою. А тому, що йому потрібно було знати, як усе сталося насправді. А Арне Албу — єдиний, хто міг розповісти про це.

Харрі знову заплющив очі. Вітер стиха посвистував у тріщинах гранітних скель, вносячи різноманітність до тягучого, монотонного шуму моря.

Коли він знову розплющив очі, було вже не так темно. Вітер розігнав хмари, і над ним матово світили зірки. Місяць перемістився на небосхилі. Харрі подивився на годинник. Він просидів в укритті майже цілу годину. Ґреґор все так само скажено гавкав у бік моря. Харрі підвівся на задерев’янілих ногах і попрямував до нього. Почався відплив, вода відступила, і під ногами в нього опинився широкий піщаний пляж.

— Ходімо, Ґреґоре, нічого нам тут не знайти.

Пес спробував куснути його, коли Харрі взявся за нашийник, і він інстинктивно відступив на крок назад. Примружившись, подивився в бік моря. Місячні відблиски грали на чорній поверхні води, але він усе ж таки побачив попереду те, чого не розгледів, коли припливна хвиля досягала максимального рівня. Схоже, там стирчали верхівки двох кнехтів. Харрі підійшов до самої води і знову ввімкнув ліхтарик.