Харрі спостерігав, як вони зникали в пащі ненажерливого пса, і все намагався вирішити, що ж йому слід зробити. Якщо взагалі щось слід було робити. Адже Арне Албу не читав Віль-яма Шекспіра — вже в цьому-то він був упевнений на всі сто.

Коли від антрекота не залишилось і сліду, Ґреґор із новою силою голосно загавкав на дорогу. Харрі підійшов до поручнів і відв’язав ланцюг. Він ледве втримався на ногах на слизькому ґрунті, коли Ґреґор спробував вирватись, а потім рушив за ним по стежині, що вела через дорогу, і далі по крутому схилу, де внизу чорні хвилі розбивались об гладенькі скелі. Ноги застрягали у високій мокрій траві, вона мовби намагалась утримати його, але тільки коли під мартенсами Харрі заскрипіли легкі камінчики й пісок, Ґреґор зупинився, задерши вгору товстий хвіст. Вони опинилися на березі. Був приплив, вода майже досягала краю густо порослого травою схилу і накочувалася на пляж із таким шипінням, ніби морська піна виносила на берег вуглекислоту, залишену на піску черговою хвилею. Ґреґор знову загавкав.

— Він що, на катері звідси змився? — запитав Харрі чи то Ґреґора, чи то самого себе. — Сам чи з кимось іще?

Відповіді, зрозуміло, не було. Хай там як, сліди в цьому місці закінчувалися. Харрі потягнув за нашийник, проте величезний ротвейлер не зрушив із місця. Тоді Харрі запалив кишеньковий ліхтарик марки «Магліте» і направив його в бік набігаючих хвиль. Але нічого, крім гребенів, які нагадували білі смужки кокаїну на чорному склі, не побачив. Мілководдя тяг-лося, судячи з усього, далеко від берега. Харрі знову потягнув за нашийник, але тут Ґреґор почав рити кігтями пісок і страшно завив.

Харрі зітхнув, вимкнув ліхтарик і попрямував назад до будинку. У кухні він зварив собі кави, прислухаючись до собачого гавкоту, що лунав удалині. Харрі допив чашку і знову вирушив на берег, знайшов заглиблення у скелі, де і сховався від вітру. Він закурив сигарету і спробував зосередитися. Потім закутався в пальто й заплющив очі.

Якось уночі, коли вони лежали у неї в ліжку, Анна висловила одну думку. Скоріше за все, це відбулося вже ближче до кінця їхньому півторамісячного роману — і скоріше за все, він був набагато тверезішим, аніж зазвичай, позаяк уже запам’ятав її слова. Вона сказала, що ліжко її — корабель, на борту якого вонй з Харрі, двоє самотніх людей, які зазнали аварії, кидаються по бурхливих водах і більше всього на світі бояться побачити землю. Невже так і сталося, невже і справді вони побачили землю? Йому здавалося, що це не так, що йому вдалося списатися на берег, просто стрибнувши через борт. Але, можливо, він помилявся.