— Гадаєш, убивця?

— Навряд. Він сказав, що гуляв увечері з собакою й побачив ноги, що стирчать із води.

— Розмову записали?

Вебер похитав головою:

— Він не в службу екстрених викликів дзвонив.

— А що показав огляд тіла?

— Лікарського висновку ще немає, але, здається, його закопали живцем. Слідів зовнішньої дії немає, але в нього кров йшла носом і горлом, очні судини полопались — значить, у мозку скупчилася велика кількість крові. Крім того, в гортані виявлений пісок, тобто він іще дихав, поки його закопували.

— Згоден. Ще щось є?

— Пес був прив’язаний перед будинком — онде, вгорі. Здоровенний мерзенний ротвейлер. Хоч як дивно, у прекрасній формі. Зовнішні двері не замкнені. Слідів боротьби в будинку також не виявлено.

— Іншими словами, вони врійшли, пригрозили йому зброєю, прив’язали пса, викопали яму і ввічливо попросили його туди лягти.

— Гадаєш, убивця був не один?

— А ти як думаєш? Величезний ротвейлер, яма півтора метри завглибшки. Здається, це однозначно, Вебер.

Вебер промовчав. Він нічого не мав проти співпраці з Волером — той був шукач рідкісного таланту, про що свідчили результати його роботи. Але це ще не означає, що він неодмінно був Веберу до душі. Втім, не до душі — теж не той вираз. Ні, тут щось інше, просто після якогось часу в нього виникало відчуття, як у грі «Знайди сім помилок на малюнку, коли не знаєш, у чому фішка, але відчуваєш: щось тут не так. Отож, щось у ньому було не так.

Волер сів навпочіпки поряд із трупом. Він знав, що Вебер його недолюблює. Ну й чудово. Вебер уже багато років працював у криміналістичній лабораторії і йому ніколи й на думку не спадало яким-небудь чином вплинути на хід кар’єри Волера чи взагалі на його життя. Коротше кажучи, думка Вебера про нього була йому зовсім до лампочки.

— Хто упізнав?

— Тут приходили декілька місцевих, — відповів Вебер. — Власник магазину його пізнав. Ми зв’язалися з його дружиною і привезли її сюди з Осло. Вона підтвердила, що це Арне Албу.

— А де вона зараз?

— У будинку.

— З нею хто-небудь говорив?

Вебер знизав плечима.