— Я полюбляю бути в таких випадках першим, — зауважив Волер, нахилився вперед і зробив іще пару знімків трупа.

— Справу розслідує поліція Мосса. А нас гіросто викликали на підмогу.

— Правильно, ми ж професіонали, — сказав Волер. — Треба б цим селянам із Мосса ввічливо все пояснити.

— У нас декілька осіб розслідували справи про вбивство, — пролунав позаду ни* голос. Волер подивився вгору на всміхне-ну людину в чорній шкіряній форменій куртці. На погонах із золотим обрізом у нього красувалась одна зірочка.

— No hard feelings[41] у — розсміявся старший інспектор. — Мене звуть Пауль Сьоренсен. — А ти будеш старший інспектор Волер?

Волер коротко кивнув і удав, ніби не помітив простягненої Сьоренсеном руки. Він не полюбляв дотиків незнайомих чоловіків. Та і знайомих, до речі, теж. Ось із жінками — справа інша. В усякому разі, коли він сам виявляв ініціативу. А виявляв він її часто.

— Що, Сьоренсене, і такі справи раніше доводилося розслідувати? — запитав Волер і відвів пальцем гіовіку потерпілого, оголивши криваво-червоне очне яблуко. — Це вам не удар ножем у людному місці або випадковий постріл по пянці. Ви ж тому нас і викликали, чи не так?

— Так, схоже, у нас таких випадків не було, — погодився Сьоренсен.

— Тоді пропоную таке: ти з хлопцями залишаєшся тут і стежиш, аби сторонніх не пускали за огорожу, а я піду переговорю з дружиною трупа.

Сьоренсен розсміявся, ніби Волер відмочив класний жарт, але осікся, побачивши, як той звів брови над скельцями «поліцейських окулярів». Том Волер підвівся і попрямував у бік огорожі. Він поволі порахував до трьох і крикнув:

— І приберіть патрульний автомобіль із розвороту, Сьоренсене! Наші люди там намагаються знайти сліди машини вбивці. Заздалегідь вдячний.

Він і не обертаючись знав, що усмішка сповзла з добродушного лиця цього тюхтія Сьоренсена. І що місце злочину тепер перебуває під контролем людей із Управління поліції Осло.

— Фру Албу? — запитав Волер, увійшовши до вітальні. У місті його чекав багатообіцяючий обід із однією дівчиною, і тому він вирішив не затягувати розмову. Вігдіс Албу відірвала погляд від фотоальбому, який гортала:

— Так?

Волеру подобалося те, що він бачив перед собою. Доглянута шкіра, випещене тіло, поза, що виражала впевненість у собі, — ну просто Дорте Скаппель[42], та ще в блузці з розстебнутим третім ґудзичком. Йому подобалось і те, що він чув. М’який голос надзвичайно пасував до тих особливих слів, які він так полюбляв у вустах своїх жінок. Подобалися йому й її губи, які, як він уже почав сподіватися, коли-небудь вимовлять такі слова.