— Власне. Так можна тільки все погіршити, причому дуже легко, — погодився Ньютон, дивлячись у вікно; в шибку барабанила злива. — Останні тридцять років я й боровся з жахом, який вселяла в мене така можливість. Цей жах мучив мене вдень і переслідував уночі. Він перетворив моє життя на сущий кошмар. 

— Але чому, сер Ісаак? — спитав, поблажливо всміхнувшись, Бентлі. — Ми ж не можемо насправді взяти і змінити минуле. 

— Авжеж, ми не можемо. 

— Що ж, у такім разі проженімо лихі думи та потішмось краще добрим вином. 

— Але через триста років така нагода з’явиться в інших. 

— Нагода змінити минуле? Ви ж, звісно, жартуєте, правда? 

— Аж ніяк, декане Бентлі, аж ніяк. Хтозна, ймовірно, люди майбутнього виявлять існування такої можливості самотужки, і тоді моє сумління чисте. Проте… ану ж не виявлять? Чи повинен я донести її до їхнього відома? Ось запитання, яке перетворює на тортуру кожну мить мого життя, а кожен сон — на нічне жахіття. 

Бентлі ледь стримав сміх. Вельми поважний вік Ньютона добряче вплинув не тільки на тіло, але й на розум, сумнівів тут уже не було. 

— Знаєте, — заговорив він таким тоном, яким зазвичай зовсім уже немічних старих запитують, чи добре вони попоїли і чи не підбити їм подушки, — може, не варто аж так сильно цим перейматися, га? Врешті-решт, триста років — це багато, коли то ще буде… 

Ньютон сердито нахмурився і нетерпляче засовався у кріслі. Ніздрі його знаменитого довгого носа аж роздувались від гніву. 

— Багато, декане Бентлі? Ви справді так думаєте? — перепитав він. — Цікаво, за якою ж міркою триста років — це багато? 

— За будь-якою розумною міркою, сер, триста років — це, я б навіть сказав, дуже багато. 

— Здається, під розумною міркою ви маєте на думці свою власну. 

— Бо я, сподіваюсь, — людина розумна. 

Ньютон розгнівався остаточно: 

— Можете собі, звісно, сподіватись, але ось це ваше твердження дає мені всі підстави в цьому засумніватись. Вам здається, що триста років — це багато, а от для планети це — тільки мить, для зорі ж — іще менше. 

Бентлі лише м’яко засміявся, й далі тримаючись свого поблажливого тону. Декана Трініті так легко не спантеличиш, навіть найвідомішому синові коледжу навряд чи це до снаги. 

— Хай що там здається чи не здається, сер Ісаак, а це так чи інак один і той самий відрізок часу. Для знудженого школяра день тягнеться без кінця-краю, для заклопотаного дорослого минає, не встигнеш озирнутися, але ж тривалість його незмінна, як не крути. 

І декан делікатно ковтнув кларету, явно вдоволений тим, що йому спав на думку такий-от витончений та промовистий аргумент. Заперечувати тут годі, навіть Ньютону хоч-не-хоч доведеться це визнати.