— Я не люблю марнувати час.

— Те, що ви називаєте марнувати час, — це просто давній метод, — зауважив Маттеї. — Ви ж учений і знаєте, що таке робоча гіпотеза. Сприйміть як гіпотезу мій здогад, що на цьому малюнку зображено вбивцю. Поміркуймо разом над цією гіпотезою і побачимо, що з того буде.

Якусь мить Лохер задумано дивився на комісара, а тоді знов узяв малюнок.

Який, власне, був крамар на вигляд?

— Такий собі непоказний.

— Розумний?

— Не дурний, проте ледачий.

— Здається, він уже раз був під судом за порушення законів моралі?

— Щось було в нього з чотирнадцятирічною.

— А як він ставився взагалі до жінок?

— Та як усі мандрівні крамарі. Розважався непогано скрізь.

Лохер зацікавився. Щось тут не пасувало одне до одного.

— Шкода, що цей донжуан зізнався й повісився, — промурмотів лікар. — Він начебто зовсім не схожий на сексуального маніяка. Тож розгляньмо вашу гіпотезу, їжаковий велетень на малюнку куди більше схожий на такого вбивцю. Він великий, огрядний. Ці злочини над дітьми коять переважно люди примітивні, недоумкуваті. Імбецільні й дебільні, як кажемо ми, лікарі. Дужі, схильні до насильства, ці люди в стосунках із жінками слабують або на комплекс неповноцінності, або на імпотенцію.

Він спинився, наче вражений якоюсь думкою.

— Дивно!

— Що вас дивує? — спитав Маттеї.

— Дата під малюнком.

— А саме?

— Більш як за тиждень до вбивства. Грітлі Мозер зустрічала свого вбивцю ще до того дня, як стався злочин, коли ваша гіпотеза слушна, Маттеї. Знаменно, що вона намалювала цю зустріч у казковій формі.

— По-дитячому.