— А в кантоні Швіц?

— Два роки тому.

— Перерви щоразу зменшуються, — зауважив лікар. — Це свідчить, либонь, про посилення хвороби. Опір інстинктам вочевидь дедалі слабне, і хворий може за кілька місяців, ба навіть тижнів вчинити новий злочин, тільки-но випаде нагода.

— А як він поводиться під час цієї перерви?

— Спершу хворому стає начебто легше, — трохи нерішуче сказав лікар. — Та невдовзі ненависть знову скупчиться в ньому, знову його палитиме жага помсти. Попервах він тинятиметься десь поблизу дітей, біля шкіл чи майданчиків. Тоді знов почне їздити на своїй машині, шукаючи нової жертви, а як знайде дівчинку, то заприятелює з нею, аж поки вчинить те ж саме.

Лохер замовк.

Маттеї взяв малюнок, дбайливо загорнув його, поклав до кишені і втупив очі у вікно, за яким уже стояла ніч.

— Побажайте мені щастя в розшуках їжакового велетня, Лохер, — сказав він.

Лікар здивовано глянув на нього і нараз збагнув:

— Їжаковий велетень для вас більше, ніж робоча гіпотеза, еге ж, Маттеї?

— Він для мене реальна особа. Я не маю ніякого сумніву, що він — убивця.

Усе, що він, Лохер, оце казав — тільки абстрактне розумування, гра уяви, позбавлена будь-якої наукової вартості, запевняв лікар, сердитий, що піддався омані й не вчув справжнього наміру Маттеї. Він же навів один приклад із тисячі можливих. У такий спосіб легко будь-кого оскаржити в убивстві. А чого ж! Врешті, кожен абсурд можна собі уявити і більш-менш логічно обґрунтувати, це Маттеї сам добре знає, а він, Лохер, тільки з сердечної простоти підтримав цю вигадку. А тепер Маттеї повинен, як воно й годиться чоловікові, кинути всякі свої гіпотези й мужньо глянути у вічі фактам, що незаперечно доводять крамареву провину. Малюнок дівчинки — тільки витвір дитячої уяви, а може, він розповідає про її зустріч із людиною, яка не була і не могла бути вбивцею.

— Дозвольте мені самому спокійно з’ясувати, чи багато вірогідного у ваших міркуваннях, — мовив Маттеї, допиваючи свій коньяк.

Лікар відповів не зразу. Він сидів коло свого старого письмового столу, серед купи книжок і паперів, директор лікарні, що вже давно застаріла, що ніколи не мала доволі коштів і конче потрібних речей, — лікарні, на яку він безнадійно змарнував життя.

— Маттеї, — озвався нарешті Лохер, і в голосі його забриніла втома й гіркота, — ви надумали щось неможливе. Я не хочу вдаватися до бучних слів. Та кожен має свої уподобання, шанолюбство, свою гордість, ніхто не хоче зазнавати поразки. Це мені зрозуміло, я сам такий. Але ви заходжуєтеся шукати вбивцю, якого, за всіма ознаками, і на світі немає, а коли він і є, ви його не знайдете, бо таких чоловіків, як він, чимало і тільки випадково вони не стали вбивцями. Ваш задум викликає тривогу. Ви обрали безумство як метод, обрали сміливо, я охоче це визнаю, сьогодні крайнощі всім імпонують, та якщо цей метод не приведе до мети, боюся, що тоді вам лишиться тільки безумство.