— То й що?

— Ми домовилися з Хлоєю зустрітись о восьмій годині, — нерішуче пояснив Арнольф і спробував був злізти зі стільця, оточеного котами, що нявкали й воркотіли. — Вона чекає мене на бульварі Сен-Пер.

— Нехай зачекає. Стійте як слід! — заволав Пассап. — Мистецтво важливіше за ваші фіглі-міглі. — І він малював далі.

Архілохос зойкнув. Здоровенний котяра, сірий з білими лапами, видряпався йому на плече й боляче вчепився кігтями в тіло.

— Спокійної — наказав Пассап. — Ані руш!

— Кіт...

— Кіт чудовий, не те, що ви, — розлютився художник, — як можна викохати собі таке черево, та ще без допомоги алкоголю!

На дверях горища знову виник Наделер (суцільна тверда крига). Він бідкався, що страшенно змерз, та його мову ледве можна було втямити, так він захрип.

— Ніхто не просив вас тинятися в мене під дверима, а до майстерні я вас не пущу, — гостро відказав Пассап.

— Ви на мені наживаєтеся, — прохрипів власник салону і хотів висякатися, та не зміг витягти руки з кишені, бо рукав примерз до одягу.

— Навпаки, то ви на мені наживаєтеся! — заволав громовим голосом художник. — Гетьте звідси!

Власник салону знову щез.

Архілохос теж боявся слово мовити. А Пассап дудлив віскі, малював кути в шістдесят градусів, параболи та еліпси, гатив кобальт на вохру, вохру на кобальт і нарешті через півгодини дозволив генеральному директорові вдягтися.

— Ось, — сказав Пассап і всунув йому до рук дротяний скрутень, — поставте біля свого шлюбного ліжка, це вам весільний дарунок від мене. Щоб ви змогли згадати вроду вашої нареченої згодом, коли вона вже зів’яне. Один із ваших портретів я вам надішлю, коли він підсохне. А тепер ідіть собі з Богом. Як на мене, то члени Всесвітньої церковної ради та генеральні директори ще гірші за власників салонів. Ваше щастя, що ви — викапаний бог війни давніх греків, а то я давно вижбурив би вас голим на вулицю, будьте певні!

Архілохос вийшов із майстерні художника, тримаючи в одній руці білі троянди, а в другій — дротяний скрутень, який мав означати його оголену наречену; на вузеньких стрімких сходах, що, власне, були простісінькою драбиною, він натрапив на власника салону Наделера, в котрого під носом висіла довга бурулька; бідолашний притулився до стіни, марно уникаючи крижаного протягу.

— От бачите, — заголосив цей крижаний чоловік, та майже нечутно, здавалось, його голос долинає з ущелини в глетчері. — Я так і думав. Ви в нього щось купили, я протестую.

— Це весільний дарунок, — пояснив Арнольф і став спускатися додолу вкрай обережно, бо йому заважали квіти й дротяний каркас; він гнівався на себе за цю безглузду пригоду, адже було вже близько дев’ятої, та спускатися швидше небезпечними сходами він не міг.