— Чого вам треба? — спитав Арнольф, гніваючись, що ніяк не може позбутися зледенілого власника салону.

— Мені треба викликати по телефону таксі, — пояснив той.

— У цьому будинку я майже нікого не знаю.

— Як член Всесвітньої церковної ради ви...

— Гаразд, — сказав Архілохос, — ідіть за мною, прошу.

Мороз немилосердно дужчав. Власник салону плентався за Архілохосом і видзвонював так, наче грав на металофоні. Ялини й берести стояли нерухомо, на небі виблискували велетенські зірки, червоні й жовті, і сріблом стелився Молочний Шлях. Поміж стовбурами дерев виднілися освітлені вікна, вони немов випромінювали тьмяне золото. Підійшовши ближче, обидва побачили, що то вілла, схожа на невеличкий палац, збудований у стилі рококо, трохи химерний, із стрункими колонами; цієї ясної ночі було добре видно, що будинок увесь обплетений виноградом. Гарно вигнуті сходи вели до парадного входу, та в ньому не виявилося дощечки з прізвищем господаря, тільки висів масивний дзвоник. Але дверей ніхто не відчинив.

Власник салону знову забідкався, мовляв, як він простоїть іще бодай хвилину на такій холоднечі, то замерзне до смерті.

Архілохос натис ручку. Двері виявилися незамкнені. Він піде подивитися, сказав генеральний директор.

Наделер почвалав за ним.

— Чи ви здуріли? — прошипів Архілохос.

— Я не можу стояти надворі в таку холоднечу.

— Та я ж не знайомий з хазяями.

— Як християнин ви...

— Тоді зачекайте тут, — наказав Арнольф.

Вони опинились у холі. Меблі, дзеркала на стінах і квіти нагадали Архілохосові Пті-Пейзанові апартаменти. В холі було дуже тепло. Власник салону вже почав відтавати, і з нього побігли додолу тоненькі струмочки.

— Не стійте на килимі! — гримнув член Всесвітньої церковної ради. Глянувши на свого супутника, він аж злякався, бо з того вода вже текла дзюркотом.

— Будь ласка, — сказав Наделер і став біля вішалки для парасольок. — Мені б якнайшвидше зателефонувати.

— Я попрошу в господарів дозволу.

— Тільки ж не баріться.

— То потримайте хоча б скульптуру, — сказав Архілохос.